Дружбу треба цiнувати!

(вірш прозою)


Сталася ця пригода з однієї маленької симпатичної дівчинкою, в якої було дуже багато іграшок.
А любила ця дівчинка свої іграшки чи ні, про це вже судити вам, мої маленькі читачі.

Правда це, чи ні? Не знаю. Та, однак, розповідаю.
Однієї, діти, днини, в іграшковій от родині лялька Галя ляльці Валі нагадала про Наталю. Ніби подругам казала:
- Маю іграшок замало. Та й ті якісь нудні, нецікаві та старі. У рюкзак усі б зібрати, на горищі поскладати. А матуся інші купить. Хто ж новенького не любить?!

Валя в сльози:
- Як це так? На горище? В темінь! Жах! Ми ж Наталку всі любили, з нею гралися, годили.
А тепер - горище? Га? Що, вже непотрібні? Так?

Цю розмову чув ведмедик. Він сказав лялькам від себе:
- Так негідно їй казати! Друзів зрадити. І нащо? За нових ляльок ми ліпші. Не підемо на горище!
Пропоную тож втекти, за собою потягти той візок, що для ляльок, в нього скласти: килимок, плитку, терези, скакалку, м’яч новий та неваляйку...
Позбираймо все утрьох, і тоді підемо! Ох! Раз хазяйці з нами нудно, зважимося, хоча й сумно. Серед ночі вирушаймо, та Наталку покидаймо!

Дочекалися тож ночі. Лячно було, звісно, хоч і... Як згадали про горище, закричали:
- Згодні ми вже страх оцей перетерпіти, тільки б нам тут не влетіти в речовий мішок, як гіршим. Ну, а з ним - і на горище.

Посідали всі в машину. За кермо - ведмідь (в кабіну). Та й поїхали в журбі. За собою потягли на буксирі ще й візок. Десь знайшовся мотузок.

Іграшкове слоненя, дотягнувшись до ключа, хоботом відкрило двері, тихо дуже й майстерно.

Поспішив їм навздогін збірний іграшок загін. 

Темінь, ніч, ще місяць там сяє з неба, як ліхтар.

Ось машинка по доріжці наближається до хвіртки... Виїжджає вже за тин - залишає рідний дім. Круг нове все, незнайоме, не таке, як, звісно, вдома.

Чи цікаво? Анітрохи! Що чекає серед ночі?! Може, ще всім повернути? Тільки ж там горище люте! Їдуть так собі, міркують...Та, куди вони прямують?

У будинку, що за тином, світиться якась вітрина. Під’їжджають... У вітрині, в тім барвистім розмаїтті, - зайчики, ляльки, ведмеді, гойдалки, велосипеди, пірамідки та мотрійки...
Красені, як то з картинки!

- Ці нам, звісно, не рідня. Кращі всі вони за нас! – друзі вирішили так.
Й помилилися...
Бо враз ті ляльки, що в магазині, їм вітрину відчинили - просять друзів увійти, по драбинці перейти.

Ну, а там, у тій вітрині,  всі їх дружньо обступили, задають питання - звідки та куди бредуть, навіщо, де їх дім і де рідня, хазяї... Бо пізній час.

Друзі їм розповіли, що з домівки от  втекли, а куди вже йти не знають, та назад не повертають, бо хазяйка обіцяє, що їх радо позбирає та й відправить на горище, де пилюка, й вітер свище.

Їм ляльки поспівчували й бідолахам наказали - у вітрині з ними жити та назавжди залишити ту домівку, де горище, де пилюка, й вітер свище.

Ранок. Сонечко вже встало. Прокидається Наталя, йде до іграшок... Нема!
Крик і сльози:

- Я сама?! Де ведмедик, де ляльки? Де мій слоник, терези? Де мотрійки, де скакалка?! Де візочок, неваляйка?!
Ось прибігли мама й тато - пошукали по шухлядах. А бабуся – в комірчині, ще в сараї й на подвір’ї... Де всі забавки?! Хоч плач!
- Де червоно-синій м’яч?!

Обшукали все довкола. Що робити? Невідомо.

Мама каже:
- Що ж, тоді ми йдемо в “Дитячий світ”. Купимо нову там Галю, ляльку другу, тобто Валю, купимо новий візок для нових твоїх ляльок. Купимо гарненький м’ячик, ще й ведмедика в придачу.

З мамою Наталя йде по дорозі та й реве...

Ось і магазин “Дитячий світ”. Мама дивиться... А в нім - іграшки Наталчині стоять!

Каже до Наталки мама:
- Глянь! Там твої ведмедик та ляльки, м'ячик, слоненя, ще терези...

Та Наталка вже й не чує слів отих, бо мерщій до продавця вона біжить. Просить ввічливо:
- Будь ласка, поверніть хутко іграшки!
Там у вітрині мій ведмідь! Там ляльки мої! З вітрини їх зніміть!

Ось і мама увійшла за мить.
Звісно, геть усе їм повернули. Та от тільки, наче, не збагнули, як старі ці іграшки могли на вітрині бути між нових.

Знову іграшки всі вдома - ведмежа, ляльки, м’яч, слоник...
І Наталка від душі рада їм, вже не спішить позбирати все в рюкзак, на горище. Бо вона навіть подругам сказала, що розумною вже стала, зрозуміла - гарних друзів не міняють й у тузі. Друзів треба поважати. Дружбу треба цінувати!