Тож мабуть так...

…і день пішов. Неначе сивий птах
злетів кудись далеко поза хмари
і зник, мене залишив у пітьмах,
немов наклав якіїсь дивні чари,
немов сховав… Навіщо? І чому?
Чи захистити спробував, чи вбити?
Не зрозуміло мабуть і йому
СамОму, Але зупинитись
Уже не зміг, нажаль... Та в тім своїм
Нікому неосяжним міркуванні
Він мОє серце наче загубив –
Отрутою споїв з ім’ям “кохання”...
Та мабуть не помітив... Чи тому,
Що бУло важливіше долетіти?
Чи просто було байдуже йому? --
Сама не знаю... Але не любити
теперь уже не можу… Стисне ніч
обручкою безсоння й втоми очі...
Я з нею залишаюсь “віч-на-віч”
без запитань, без сліз... Прийму охоче
усі її “так треба”... Все мине
(так кажуть люди)... Темрява не вічна.
Та разом з нею й душу обмине
І світ, бо порівняти буде ні з чим…
То ж мабуть так судилося – іти
за небокрай за променем останнім
від дня того, що в небо відлетів,
залишивши по собі лиш кохання...