Ти покинута, втрачена кимось,
Тим, хто сітями воду тривожить,
Хто лускою зі щуки ворожить,
І говорить з човнами якимись.
Тим, хто море не зрадить для тебе,
В кого очі зелені, як море,
І не серце за ґратами ребер,
А холодне каміння говорить.
Може, більше тебе він любив би,
Якби мала ти хвіст, як у риби,
Якби мала ти мушлі у косах,
І, як риба, була безголоса.
Але ти, ти – людина, не більше…
Скнієш днями й ночами в хібарі.
Танці вітру з вітрилами в парі
За твої поцілунки ніжніші.
Що ж, як так, то чого жалкувати?
Ти зготуєш сніданок гарячий,
Ти закінчиш сітки гачкувати,
І підеш від сліпого до зрячих.
Залишаючи сутінки ночі,
Ти напитися світла захочеш,
І ковтатимеш ранок очима,
Несучи немовля за плечима.
Втеча
© Copyright: Лидия Дзюпина, 2005
Свидетельство о публикации №105120800196
Свидетельство о публикации №105120800196
Рецензии