Знову спалений день.
Знову плачуть дощі.
І свідомість вривається в мозок невпинно.
Тільки небо завжди говорило: „Мовчи”
І рукою мені ніжно гладило спину.
Знову крик журавлів.
Знов весна робить па.
І сміються лякливо закохані жаби.
В мене смак до життя не з’явивсь й не пропав,
Тільки трішки принишк у свідомості, мабуть.
Хоч і спалений день,
Хоч і плачуть дощі,
Як набридло завжди говорити про вічність!
Тільки та, не з’явившись, мовчала: „Кричи”
І за небом ховала від сорому вічі.
Я байдужа до слів
І все більше сліпа.
Може, менше мене посмішать твої сльози.
Небо-небо! А руки, як в Бога... Пропав
Той, хто в себе в долонях мене заморозив.
Н жн сть смерт
© Copyright: Татьяна Коваленко, 2005
Свидетельство о публикации №105101000374
Свидетельство о публикации №105101000374
Рецензии