Сонце світить, ясно гріє,
Розцвіла уже трава.
Все, по-троху, зеленіє.
Я гуляю не одна.
Їла я свій періжочок,
Майонез був на щоці,
Їв зі мною і дружочок,
Ми з ним просто молодці.
Раптом щось аж засліпило,
Якесь миле ведмежа.
Воно так кумедно плило,
Чи його така хода…
Ось нечайно подавилась,
Ледве я спасла себе.
І уся розчервонілась.
Він подумав, що гребе.
Але я нічьо не пила!
Зав’язала з цим давно.
Просто пляшку прихопила.
Ну і шо, шо не вино?
Ну і шо, шо самогонка?
Пляшка-то від молока.
Пише, вроді, так: «Берёнка».
Біс я знаю, хто така.
Я таранилась на нього
Аж роззявила свій рот.
Не забуду дня я того,
Він подумав: «Ідіот»…
Ну подумаєш – дивилась,
Трохи скорчило мене.
Я не винна, що звалилась,
То все вітер сильно дме.
Гірше, вроді, буть не може.
Так щастить лише тому,
Хто на мене дуже схожий.
Я СПОДОБАЛА ЙОМУ!!!!
***
© Copyright: Оля Рубич, 2005
Свидетельство о публикации №105100700644
Свидетельство о публикации №105100700644
Рецензии