О, серця квiтко...

Ріка туманом обвелась у передмісті на «Купала»,
Верба схилилась до води, мов втіхи й спокою шукала.

Навкруги темінь, пустота – Бач, ніч тривоги завітала.
Та ось і місяць, і зірки, а десь у лісі, та ще здавна
Квітка надії і кохання…

Ледь чутно схлюпнула вода і біля берегу схитнулась,
У гору хвиля піднялась, впала на землю й обернулась

В прозору діву яснооку, чисто-криштальну, мов вода,
Таку прекрасну й одиноку, що світ крізь воду спогляда.

Криштальна діва припіднялась, ставши примараю землі.
Землі ж ногами не торкала, плила в повітрі, мов в воді.

Намірно погляд спрямувала у бік подалі від води,
Брела вдаль лісу та примара не зоставляючи сліди.

Шукала пильно ясноока між трав і квітів, і краси
Квітку прекрасну на «Купала», Богиню Ночі в всі часи.

Та, що та квітка диво – діві, нащо краса їй диво – снів?
Вона блукала серед лісу та поклик серця її вів.

Була безсила ця примара, без почуттів і без життя,
Із кам’яним, блідим обличчам. Ця ж квітка – сенс її буття.

«Ось  квітка» - мрія моїх снів. Й лице, що було кам’яне,
Бліде, потухше і сумне, стало яскраве та живе.

Серед густих зарослів хащів була долина, а на ній
Одна єдина та прекрасна квітка життя, її надій.

Діва рукою доторкнулась: «Боже, ще тут моє життя.
Все тут, тебе ще не зірвали… зірвали б, то померла й я.

Ти моє СЕРЦЕ, моя доля, переживання й почуття.
Без тебе я вода…, неволя…без тебе мов би кам’яна.

Знайдуть колись, зірвуть - я знаю. Чи ж знатимуть тоді вони,
Що то не тільки диво – доля, а серце – часточка В МЕНІ?

Колись тебе у мене вкрали, О, серця квітко, О, життя,
А ти ж раділо й сумувало, та я ж - це ти, а ти – це я.

Без тебе ж я вода прзора, а в грудях пусто – камінець,
А біля тебе відчуваю – життю моєму не кінець.

Та страх за тебе вічно мучить, хоч ти і квітнеш раз на рік,
Про мене ж вони не згадають, зірвуть тебе – вкоротять вік.»


До квітки серця прихилилась, відчула знову світ живих.
Без серця, без душі своєї, весь світ за мить якусь би зник.

Так кожен рік криштальна діва, прозора й ніби не жива,
Примара ходить серед лісу, як на «Купала» ніч прийшла.

Хоч пусто в грудях, замість серця пркляття вічності буття
Та серце справжнє має діва, ця квітка в ній колись була.



Світанок мав вже наступати – квітка зникати почала.
Примара діви теж розтала, ніби в цю ніч тут й не була.

Ріка осяялася сонцем, туман, що ніччю був теж зник.
У передмісті на «Купала» прокинувсь день, пркинувсь світ