Вдьма

Неправду кажуть, що у війни не жіноче обличчя.
Жіноче! Обличчя Відьми!

Народжена у збоченому розумі,
Колисана в підвалах і у бункерах,
Вгодована розхристаними грозами,
З обличчям перекошеним задухою.

Вона вкидала у казан на вогнищі,
Розпаленому з іскри кулеметної.
Без розбору, без суду, тільки з гордощів,
Одну по одній душі їхні смертні.

Білява – перша, із очима синіми,
Підірвана на міні серед лісу.
А мати ж вчора говорила синові,
Що ще маленький, хай лишень підріс би.

Вже слідом, у окріп на синім полум`ї,
Упали дві косички із дрібушками.
Недавно ще дорогою до школи
Радів вінок барвінковий на вушках.

Наступний гість у кігтях міцних відьминих –
Недавно зовсім юнь у нім буяла.
Під вербами край ставу в водах літніх
З коханою вдвох зорі рахували.

Вкида Війна  в казан свій ненажерливий
І матір, що лиш зранку розродилася.
Бо Відьмі байдуже, що в ній життя ще жевріє,
Й на доню мати ще не надивилася.

Чи зможе Відьма проклята насититись
Одним стражданням? Їй не досить крапельки.
Тож треба ще у вариво досипати
Мільйони доль, в бою нахабно вкрадених.

Кривавий борщ, - затовчений очима,
Дві дрібки рук, пів ложки теплих вуст.
Посолений думками і сльозима,
На смак так-сяк, - не вистачає душ.

П`ять довгих діб, що всім були за роки
Варила Відьма зілля на вогні.
Лиш переможні чоловічі кроки
Розбили скло у відьминім вікні.

Вогонь погас і вибухи затихли.
Втопили Відьму в кубометрах сліз.
А пам`ять залишатиме навіки
Всіх, хто в казан бездонний відьмин ліг.