Калюжка - для дiтей

Ніччю Дощик не вщухав... Тож Калюжка з ним прийшла.
Він сказав їй:
- Зачекай. Я піду за той аж гай, до тих гір, до тих морів, до озер і до лісів... А оце як обійду, неодмінно заберу я, мала, тебе потОму, відведу назад додому.
Так вони собі постановили. Дощик сам пішов, малу покинув.

Ось Калюжка у садочку сіла, добре умостилася й застигла. Почала навколо споглядати,  мимоволі у собі все відбивати.
Відбивала та Калюжка все підряд – Сонце, ранішню зорю, фруктовий сад, вітер, що своєю грою хвилював, порушуючи спокій. Відбивала небо, де з колиски, як хмаринка, гралася пушиста.
Сонце ту малу на руки брало, ніжно пестило, хмаринка Сонцю все собою затемняла.

Так минула вже одна година, друга... Нема Дощику! Калюжка зажурилася, зітхнула...
Але раптом на собі вона відчула тепле дихання. Це Сонце до Калюжки з неба зазирнуло!
Знову стало їй спокійно, бо воно, лагідне, по неї вже прийшло. На долоню ту малечу всадовило, піднесло до неба й відпустило крихітку у небі погуляти білою хмаринкою, грайливим кошенятком.