Бджоли

Мене кусали бджоли
(Та чи мене одну?!),
Я опинялась квола
В полоні сну.

І бджоли всі одразу
Летіли геть з очей,
Доводячи до сказу
Дурних людей.

А я лише ковтала
В пітьмі пекучий біль
І стрімко відлітала
За сотні миль.

Я вже не відчувала
На грунті власних ніг
І ледве розрізняла
Вогонь і сніг.

Я бачила навколо
Світанку срібну млу
І квітку серед долу,
Таку малу.

І вже було раділа,
Що врешті вічна я,
Що вільні знову тіло
Й душа моя.

Та раптом наче крила
Зламалися мой,
Поволі зникла сила,
Нема її.

Я каменем упала
На землю вже за мить.
Недовго я літала.
Усе болить.

До неба ані кроку,
Не розірвати пут.
Навіщо так жорстоко?
Я знову тут.

І де ті диво-бджоли,
Дзвенячий сірій вир?
Невже тепер ніколи
Не стріну зір?

Я певна: ще можливо
До мрій зробити крок.
А бджоли – неважливо,
Ще довгий строк.

Мабуть, що бджіл не треба,
І в долі їх нема.
А я колись до неба
Дійду сама.
               
                2004 р.