Про власну смерть

Якщо колись надумаю померти,
То спершу відпочити дам рукам.
Я розішлю спорожнені конверти
У відповідь усім відправникам.

А потім вийду поміж дикі квіти,
Туди, де черговий порожній звук
Примушує людей ніяковіти,
І помолюся, не піднявши рук.

Я загашу вируюче багаття
Одним холодним подихом мари.
Ми те північне болісне завзяття
Дали суворі київські вітри.

Най попіл розмете по ластовинні.
Най хвиля вам нагадує відтак,
Що, люде, ви одні у тому винні,
Що світ для мене врешті втратив смак.

І та солодка мить простої слави,
Яку із вас ми жоден не надав,
Оберне попіл на вугляні гави,
Які плодитимуть вугляних гав.

Нехай безвільні діти Люцифера
Загоять світ мереживом дірок.
То є доволі мила атмосфера,
Бо так вшанують мій останній крок.

Най курява бринить у верховітті.
Можливо, люде, поміж вороння
Я саме вас зазначу в заповіті,
Рядок імен вписавши навмання.
               
                21. 03. 2004 р.