Щоденникбезмежност

І частина
 Сидячи у вузькій кімнаті, бачиш лише крихітну частинку неба…Відчуваєш лише напружений тиск жорстоких стін… він стискує мозок, розриває серце, заковуючи душу у свої примітивні окови… Хочеться кричати, але не вистачає голосу…
   Мій Голос – це Він…Я думаю його словами…Дихаю його ніжністю…Розумію, що роблю собі боляче, але ж його листи, повідомлення, слова, голос…
   Пам’ятаю як востаннє шепотіла вітру прощальні слова для нього:
- Подаруй мені свою посмішку і я заберу її з собою в нове життя…Подаруй мені свій голос – я поєднаю його з вітром: так він завжди буде зі мною…Подаруй мені свої сльози – я поєднаю їх з дощем, щоб одного разу відчути ці краплі на своєму тілі…Подаруй моїм устам прощальний поцілунок і вони збережуть смак твоєї душі назавжди…Дозволь мені відчувати тебе хоч у дзвінках, листах, повідомленнях…Не дай моєму серцю завмерти без твого голосу………………………………………………………………………………………..
……………………………………………………………………………………………………...
    Після цих слів у мене відібрали улюблений голос…Хотілось літати, але не можливо…не можливо літати без крил…Адже моє перше крило – це Він, а друге – Вона, друга найближча людина, яка розуміє мою складну душу…
   Душу переповнюють почуття, але бракує слів…Бракує на стільки, що самі собою пишуться банальні вірші, загнані у вузькі рамки під назвою “РИМА”…Не виправити життя, яке вже прожите, не стерти віршів, які вже написані…
Мені так хочеться летіти…
Мені не хочеться чекати…
Мені не хочеться терпіти…
Я хочу знов тебе кохати…
   “Рукописи не горять”,- писав Геній…І не горять листи, сповнені почуттів…Його лист... Він був лише один на той час….Але один, вартий цілого життя…
   “Моє тіло помре без шумної твоєї ласки…Я наркоман, а мій наркотик – це твоє тіло і твоя душа…Але ти миша. Втікаєш по закутках кімнати, де насправді тільки ти і я. Знаходжу тебе, не тікай…Я хочу, щоб ти і я малювали на вікнах і моя фарба твоя, а твої думки – то мої слова…”
   Я не живу без цього листа…я не існую без його слів…Цей лист – це голос вітру…”Я живу, наче вітер – трьома днями наперед…” Моє серце б’ється лише тоді, коли відчуває його…
* * * * * * * * * * * * * * * * * * *
   “Якщо бачиш світло – йди…
Якщо бачиш темряву – йди…
Якщо бачиш в комусь себе – розпрямляй крила або знімай туфельки та лети! ”
   Здається, я вже побачила в одній людині себе, але не можу летіти, бо мені підрізали крила…Життя не запитало у мене чи хочу я жити без крил, чи хочу я, щоб мене зачиняли в клітці? Життя нехтує часом, дружбою, коханням…Воно нехтує всім, що ми маємо, диктуючи свої жорстокі правила…
   Я хотіла їх змінити, але Життя сильніше за все людство…Його умови можуть витримати сильні, але не слабкі…Я не слабка, але не можу це терпіти…Я живу тим, що було вчора, або тим, що буде завтра…Сьогоднішній день для мене – лише мить, яку просто треба перечекати…
   Чому Життя не дружить з Часом? Завжди все невчасно…
   Ми завжди кудись біжимо, хочемо йти далі і далі, знайти Головне…
   З Ним я вперше відчула, що не хочу йти далі, що вже знайшла Головне…
   Я бачила в його очах своє відображення…Відчувала в мелодії його голосу свої ноти…Наші очі дивились на ту ж саму зірку вночі…Ми загадували одне і те ж саме бажання на падаючу зорю…
   Ніч…Наш найкращий друг – це ніч…Лише вночі ми залишалися втрьох – Він, я та Ніч…Лише вночі ми могли танцювати під музику пристрасті…
   Він – моє натхнення…Лише з Ним моє серце – музикант, а моя душа – поет. Лише з Ним мої очі дивляться на життя крізь Небо, я говорю словами вітру…
   Вітер…Це Він…Яке в нього ім’я? Йому не потрібне ім’я…Він – Вітер…
   Лише так Він завжди зі мною…Він пестить моє волосся, цілує моє тіло – я відчуваю його обійми…
   “Ти киця, ти ходиш там десь нижче тиску: нижче тиску, нижче стріх. Ти фарбуєш волосся у зелений колір, а нігті у червону фарбу. Ти дивишся на світ так чисто і хитро, що всім здається, що ти королева…”
   Його слова діють на мене як музика…
* * * * * * * * * * * * * * * * * * * *
   Ще не згасло Ніжне відчуття Нашого танцю серед музики, гітар, саксофона і барабанів…серед тієї дикої Свободи, якої так бояться люди…серед гіркого синього тютюнового диму та п’янкого смаку хмелю…Тоді ми залишилися наодинці з музикою…Всі інші розчинилися серед їдкого фіолетового диму та сірої буденності….Лише МИ та дика Свобода…
   Я прагну бути вільною…Я хочу повернути собі крила…Я хочу літати! Не хочу бути зачиненою у вузькій кімнаті з жорстокими тиснучими стінами…Мені тісно в цьому житті…зараз, в цей момент…Мені важко дихати задимленим повітрям…Хочеться вдихнути чистоту гір, летіти поміж ними, відчуваючи Свободу…
  Хочеться очистити свою душу від повсякденного міського бруду, вдихнути невинність снігу, чистоту сльози…
* * * * * * * * * * * * * * * * * * * * *
   Мої крила…Вони поруч…Напевно їм бракує мене…Лише разом ми могли літати у незвідані далі, дихати свободою Безмежності, фарбувати життя у рожевий колір, насміхаючись із сірої буденності. Ми – три частинки одного цілого, які знайшли одна одну занадто пізно…Якби Хтось попередив нас, коли саме буде це “пізно”…Час грається з нами в азартні ігри, приховуючи свої карти та відкриваючи їх у найбільш несподіваний момент…
ІІ частина
 “Знову ці думки…Знову цей безглуздий Щоденник…Не хочеться писати, але руки самі…не слухаються…Мозок в накуреному стані, очі дивляться на світ крізь фіолетовий дим…Це кохання? Ні, це дурість!...Кольорова примара серед сірої буденності…”
   Закурю сигарету….Дивлюсь на світ крізь тютюновий дим…Деколи гіркий, деколи такий солодкий…Деколи фіолетовий, синій, а деколи сірий, їдкий…Для чого мені це? Напевно, щоб заглушити бридкий смак бридкого світу…
   Я йду по вулиці, сідаю в парку на траві, прикурюю цигарку і дивлюсь на брудне озеро…Люди метушаться…Поспішають…А я сиджу і дивлюсь на них крізь дим…Моє серце зачинено у футлярі занадто тісному для нього...Мені важко дихати…Біль стискує груди…Повітря тисне на думки…Неможливо думати.
   Куплю собі пиво, зніму туфельки…Ляжу і буду дивитися на життя крізь небо…Лише так все здається чистим і невинним…
…………………………………………………………………………………………………..
   Взую туфельки….
   “Якщо бачиш в комусь себе, знімай туфельки або розпрямляй крила та лети!”
     Ні, котику, не можна летіти без крил….Як би не хотілось…Не можна…Тільки вниз…
     Чуже місто…Чужа метушня…Все чуже без Нього…Він далеко, за межами тиску….За межами мого теперішнього світу…Хоча ці межі стали надто вузькими без Нього…
    Немає тут тієї близької подруги, без якої сіріє і всихає моя душа…
   Без цих людей світ стає одноманітним, розфарбованим у бліді кольори…Зникає музика…Гітари, саксофони, барабани – все це спалили на вогні Байдужості…А дику Свободу відклали для далеких нащадків…Хоча всі розуміють, що до того часу її зруйнують кислотні дощі та брудні жорстокі вітри…
   Кину порожню пляшку у воду…Намалюю на воді Його ім’я…Розмалюю улюбленими кольорами…Навіть вітер не зможе стерти ці літери з води…не зробить цього ані розлука, ані відстань…Проте стерти це ім’я може одне Його НІ, поєднане з байдужим мовчанням…Цей вчинок зітре не тільки ім’я на воді, а й моє життя...
 


……….Когда-нибудь это будет дописано, хотя, возможно, это и ненужно………..