Як холодно

Як холодно, о Боже мій, як страшно!
Нащо мені таке і за що?
Чому не можу бачити я квіти?
І не мені чому сміються діти?
Чому я навіть світло угорі
Вважаю просто мрієй в голові?
Чому мені здається, що закриті
Всі вікна й двері, що розмиті
Усі шляхи до душ людських?
Не до усіх, а до близьких…
* * *
Мені не треба співчуття,
Не прагну я до забуття.
Я просто хочу розуміння…
Але не того показного,
А щирого!...І ледь святого.
І ще я хочу зрозуміти,
Чому одні сміються діти,
А інші плачуть? Не від болі,
А від тяжкої, злої долі…
О Боже мій, чому не дбаєш
Ти про малечу? Добре знаєш,
Що з ними буде… Холод, страх,
Не буде дії від розваг,
А щастя буде лиш в словах.
* * *
Не думай, що вони помиї,
Вони насправді дуже милі.
Їм лиш потрібно трохи ласки,
А ще…а ще – збування казки,
Яку самі собі складають.
У світлих мріях вони знають,
Що вона збудеться колись…
Та колить в душу гострий спис,
І мертвий голос шепче їм:
«Чужий ти будеш їм усім!»
О Боже, як вони кричать,
Але не сміють показать
Свій крик на люди,
Бо усюди тхне холодом
І ворожбою,
Все вкрите мороком.
Грозою ти їхню казку розриваєш,
І сірим попелом вкриваєш…
А їм так хочеться сміятись,
Щоденно сонцю посміхатись,
У річці плавати, плескатись
І на веселці погойдатись.
Але веселку віддаляєш
І десь за обрієм ховаєш!
Чому, навіщо так зробив
І мрію щирую розбив?
* * *
Так, Ти – Всевишній, Ти – Творець,
І Ти байдужий до сердець.
На душі теж тобі начхати,
Ти лише любиш гріх вбачати
В словах, у вчинках – у всьому…
Доречи, я це теж люблю
І вперто, мов ішак, роблю.
* * *
Я лише хочу зрозуміти,
Чи можу я людей любити
Такими, які вони є?
Щоб зберегли вони своє,
Й мені щоб сильно не ламатись…
Я хочу визначити ще,
Що для людини дороге?
Для мене – щастя у очах,
Усмішка губ, тепло в руках,
І сум, тривога, і образа,
Смак перемог, журба поразок,
Розчарування, покаяння,
Красою світу дивування,
І радість справджених надій.
Чекання видатних подій…
* * *
А знаєте, як неприємно,
Коли у душах людських темно?
Коли ламаєш сірі стіни
І дивишся - … а там руїни.
А як же радісно знайти
Джерельце чистої води,
Коли в душі усе зелене,
Є синє, жовте… Та проблема
В цю душу пропуск заробити
Й до серця шлях собі відкрити
* * *
Тоді і холодно стає,
Усього страшно, все чуже.
Тоді ти згадуєш дитину,
Яка сумна, мов сиротина,
До сонця руки простягає,
А те за хмарою зникає;
З журбою дивишся на Місяць,
І зорі яснії не тішать;
Гукаєш Бога, душу краєш,
Потроху щастя проживаєш;
Себе розстрілюєш думками,
І хочеш мучитись віками.
* * *
Тоді питання виникає:
«Навіщо? За що? Можна краще?»
Та ні, навряд чи без душі,
Що стала рідною тобі,
Щось буде краще…
* * *
Душа широка, палке серце,
Біля душі тії що б’ється –
Це найдорожче для людини.
Як не знайдеш ції перлини,
В житті не буде ні хвилини,
Яку б ти прагнув повторити
І ще сто тисяч раз прожити.
Будь охоронцем душі й серця –
І щастям вам життя озветься!