Эдуардас Межелайтис

Едуардас Межелайтіс

Попіл
 
  Ця руда пилюга під ногами, і глина,
  І каміння з кісток - мов осколки в іржі.
  Це, можливо, прудкі ноженята дитини,
  Що ловила метеликів десь при межі.
  Може, то - рученята, що ними до мами
  Пригорталося з трепетом немовля.
  Чи, ймовірно, було це каміння - руками
  Матерів, які ніжно плекали малят.
  Попіл цей, що розноситься з вихором-вітром,
  Був очима, сміявся і часом ридав,
  Був губами й усмішкою, сонцем і світлом,
  Був промінням яскравим посеред заграв...
  Був серцями, тривогою, радістю, болем,
  Мозком був, мудрим плетивом звивин живих.
  Слово "жити", либонь, не зітреться ніколи,
  Бо навіки було закарбовано в них.
  Це волосся - і пасма, і локони, й коси,
  Що зістриг лиховісний ворожий гендляр, -
  Їх колись хтось сплітав, а чи дзвінкоголосо
  Вихваляв їх красу і прихований чар.
  Чистий трепет сердець і промови мрійливі,
  Золотаві надії та сяйво в очах...
  Крематоріїв печі містично-жахливі...
  Попіл, попіл... Лишився від вас тільки прах.
  Над колючі дроти птах злетить величаво -
  І крилом доторкається знову і знов
  Тих троянд, що жагуче й криваво палають
  На землі, що її переситила кров.
  Біль, якого ніколи ще серце не знало,
  Стало в горлі клубком, крижаним, наче сніг,
  Щоб душа моя з розпачу й страху стогнала,
  Щоб дихнути не міг і забути не міг...
  Я затьмарений погляд до неба здіймаю:
  Де той шлях із стражданнями наприкінці?
  Всім єством до людського в людині волаю,
  Затискаючи попіл людський у руці.