Евгений Евтушенко

Євген Євтушенко


Балада про піаніста

Коли його били фашисти в концтаборі
і скалилися: „Попався...”,
він ховав одне – свої пальці кістляві:
аби лише не по пальцях.
А потім викликав вертухай,
фашистик рожевий, прилизаний.
„Ось інструмент... Нумо заграй!..” –
а він: „Не граю лакизам...”
І його виступати з кайлом в руках
на звалищі сміття примусили,
Але в пальцях його – в десяти тайниках
ховалася музика,
музика.
А коли просочився – аж зблідла пітьма –
місяць крамольними краплями,
вуглиною в’язень творив крадькома
на підлозі клавіші, клавіші.
У комусь бурчала квасоля гнила,
хтось рідними снив іменами,
а з не поструганих „соль” і „ля”
в пальці скалки впиналися.
і він грав – вже й зажеврів день,
зривався і знов достоту,,
хоча одержати міг лишень –
букет із колючого дроту.
Його не брав перелячний нуд,
бо гинуть кругом без розбору.
Більше страхало, що кволий етюд,
особливо в частині мажору.
Він, повернувшись, не пив, не ридав...
Весь, як суцільне – „звідти”,
від полотнини звільнив рояль
і дрібки пилюки витер.
І професор, старий, аж волосся руде, –
у бувальцях, видно, бувалий! –
прослухавши, спитав спантеличено: „Де
ви  так добре підготувалися!”
...Грай, піаністе! Відпливає барак –
музичний ковчег твій ноїв,
та криком кричить, проступає крізь фрак
невидимий табірний номер.



У Белфасті

Людина я, і цим уже трагічний.
Людина я, і смерть для мене звична,
Не найтрагічніше – у ній самій.
На неї самовбивці покладаються,
Але коли вбивають, наче граються, –
Це дикість! І вагатися не смій!
Кому чужа трагедія байдужа,
За гордовитість той своє заслужить.
Та хто ти єсть? Життєвих звихрень пил.
Ти без чужих трагедій неможливий.
З нещастям інших будь же справедливий,
Безтактністю страждань не зачепи.
В Белфасті я вчинив не зовсім ґречно:
Взяв фотоапарата недоречно,
Ним по-туристськи замінивши зір.
Зайшовшися за це репетувати,
На мене замахнувся автоматом
Прищавенький солдатик, наче звір.
Я розумів його. Кому охота
Лишитись на принизливому фото.
Нещасний хлопчик... Не його вина...
Попавши в старохристиянський розбрат,
У куртці диверсантській (весь – як просьба)
Ждав спиною він кулю із вікна.
Що передбачити чи бачити він міг.
Навколо – скла криводзеркальний сміх,
Що жахом переповнював думки.
А із-за вікон, сховані чимдалі,
На всіх інаковірних чатували
Гвинтівочні караючі курки.
Хоч як цей вік прогресу не прикрасьте,
Терор не тільки десь там у Белфасті,
А безробіття – вивертом ігри?..
А скільки знищено поволі і старанно
Терором заробляння безнастанним,
Що не кривавий тільки до пори!

Переклад із російської.