Николай Рубцов

Микола Рубцов

Відлетіло листя

Опадання листя не карбуй
У душі зі смутком зав’ядання.
Не шкодуй ти листу, не шкодуй,
А шкодуй моє палке кохання.
Голе віття у чеканні злив,
Кожен з нас такий осамотілий...
Але хто ж у тому завинив,
Що з дерев листочки відлетіли?..


Сільські ночі

Вітер під віконцями, як зітхання дівчини,
Вдалині за нивами, в сутінках легких -
Зір мигтіння вранішнє, крики перепілчині,
Голоси стриножених коней молодих.

Я до них з вуздечкою із серпанку вибіжу
І найбільш гарячого осідлаю вмить.
Він по травах скошених - на дорогу вибиту
Й, вудилами дзвонячи, у село помчить.

Хай ромашки стрічнії від копит стороняться,
Верби роси зронюють маревом густим.
А мені, мов піснею, небеса наповняться
Радістю побачення із дівчам простим.

Із сільськими далями я навік повінчаний,
Серце розбентежують в сутінках легких
Зір мигтіння вранішнє, крики перепілчині,
Голоси стриножених коней молодих.

Зоря полів

Зоря полів у млі закрижанілій,
Неначе в ополонці на краю.
В цей пізній час дванадцять продзвеніло -
І сон вітчизну огорнув мою...

Зоря полів! В хвилини потрясіння
Я згадував, як тихо з-за гори
Вона сія над золотом осіннім
І над зимовим сріблом як горить.

Зоря полів сіяє, не згасає
Для всіх тривожних жителів землі,
Своїм промінням щиро осяває
Усі міста, великі і малі.

Та тільки тут, у млі закрижанілій,
Вона повніша світлом промінців.
І я щасливий, доки в світі білім
Горить-сія зоря моїх полів.

Зелений квіт

Світліє сум, коли квітки ясні
Проміняться понад барвистим лугом,
Де я один або з хорошим другом,
Який і сам не любить метушні.

За нами - шум і в куряві - земля,
Та все вляглось! Одне лишилось ясно -
Світ створений і грізно, і прекрасно, -
І легше там, де квіти і поля.

Спинивши путь в неходжені світи,
Дивлюсь, як день висяює й квітує,
Проте і тут чогось... та все ж бракує...
Не вистача того, що не знайти.

Як не знайти зорі погаслих літ,
Як, бредучи квітчастими степами,
Між стеблами і білими листками
Не відшукаю я зелений квіт.


Переклад з російської.