Людмила. онегинская строфа

Людмила

Поема

Присвячується Людмилі Борисівні МИКИТЕНКО
 з нагоди ювілею.


І
Уже піввіку, так, піввіку
Твоя зоря тебе веде
Синам на радість, чоловіку,
Колегам, друзям і те-де.

Весела, добра, щира, жвава,
Відкрита серцем, нелукава,
В роботі завжди беручка.
Усе це – ти. Бо ти – ТАКА!

І хто тебе звіддавна знає –
Іще із юності – й раніш –
Тому так щиро й поважає,
Бо ти зорею нам зориш, –

І навіть у непевну мить
Вона незмінно пломенить.

ІІ
А щоб феномен цей збагнути
Й пізнати вдачі справжню суть,
В минуле варто зазирнути,
Коли твоя життєва путь

Ще тільки кликала у далі
І всі здобутки й справи вдалі
Були всього лиш сплеском мрій.
...Либонь, не вірилось самій,

Що стільки зможеш і осилиш,
Себе утвердиш і сім’ю,
Епоха доленьку твою
Нестиме легко, мов на крилах.

Бо всьому суть і всьому знак
Не казна-що, а Зодіак.

ІІІ
Ти в світ прийшла під знаком Лева –
І в цьому певний був резон:
Натура ніжна і чуттєва,
Ти наче справжній камертон,

Миттєво вловлювала хвилі
І серцю милі, і немилі.
В ділах, і вчинках, і словах
Добро і зло – на терезах,

Тож завжди точно відчувала,
Хто до душі тобі, хто ні,
З ким спілкуватись день при дні,
А хто у приязні несталий.

Такою із дитячих літ
Тебе благословили в світ.

ІY
Щоб ти була всім людям мила
У добрім слові на устах,
Дали тобі ім’я Людмила,
Дзвінке й крилате, наче птах.

Воно немовбито прикмета,
Бо під таким ім’ям поетам
Являлись музи осяйні...
І ти у юні свої дні

Також могутньо надихнула,
Ввійшовши в серце і думки,
Того, хто попросив руки,
Зізнавшись у коханні чуло.

І слово “Людочка”, “Людмила”
Йому усі світи затьмило.

Y
І уявити вже несила, –
Життя крутилося б не так,
Якби колись ти поступила
Не в “Політех”, а на філфак.

В книжки, як бабця і як мама,
Ти закохалась до нестями –
Багато хто у буднях днів
Високу вченість оцінив.

Бо теореми й інтеграли
Не зачерствили почуттів
І романтичний той порив,
Який у юності плекала,

Веде тебе через епохи,
Не обмілівши анітрохи.

YІ
Були б нудні ми до розпуки,
Якби не кланялись книжкам.
І ти цей потяг до науки
Передала своїм синам,

Котрі, аби себе розкрити,
Пішли до вищої освіти,
Сміливих сповнені дерзань.
Дай, Боже, здійснення бажань!

Таких синів – це гордо мати,
Вони – надія, й дум політ,
І сон-тривога, й цілий світ,
Адже для них ти – справжня Мати.

...То найдорожчий дар життя –
Оці бентежні почуття.

YІІ
І ще й на те є перст небесний,
Що в черзі в тебе під дверми
За добрим словом – як до хресни,
Як до сусідки чи куми –

Ідуть, упевнені в підтримці,
Чи й просто так, на вечорниці,
В чудову ауру житла,
Де ти гніздо міцне звила.

Тут зодягнуть в святкові шати
Удачі наші, жарти й сміх.
А сум – розділиться на всіх,
Як є підстави сумувати.

Роки біжать, біжать повз нас,
Та звичок не міняє час.

YІІІ
Ні, звичка все ж, напевно, вада,
А тут – мистецтво спілкувань,
Коли тривка жіноча влада
Не виклика розчарувань.

Тим паче влада не наказу
(Вона не сприйметься відразу),
А влада неземних смаків –
Чудових пиріжків, тортів.

Бо ти – і роду берегиня,
Й душа компанії всякчас
(Тоді п’янить звичайний квас!),
А головне – ти господиня,

І кулінар, і економ,
Повір, на заздрість багатьом.

ІХ
І що не рік – відрадні зміни,
Адже талант дано навік.
Ну, а найкраще все оцінить –
То твій, звичайно, чоловік.

Хороша ти йому дружина,
А він тобі – плече і спина,
Котрі витримують “напряг”
Для здобуття родинних благ.

Дали йому сімейну владу,
Щоб в неї вклав високий зміст,
Бо є до всього в нього хист
І всьому вміє дати раду.

З таким надійним трударем
Кругом поменшає проблем.

Х
Бо він – як кремінь, справжня брила,
Ну, а душа його – в піснях:
“...Дічино, чим ти полонила...” –
І в тебе усміх на вустах.

Та пісня – мовби спогадання
Про перші порухи кохання,
Що, не підвладні втомі літ,
Сердець продовжують політ.

І відступає все негоже
У закапелки сірих днів,
І сонце сходить в сяйві слів, –
Воно не раз вам допоможе

Й тоді, як всіх нас, сіромах,
Зустрінуть десь на небесах.

ХІ
Не тільки учти та гостини
Стоять за віхами життя.
Деньки бували непростими,
Немов узори вишиття,

В якому ти знаходиш втіху,
Коли на серці не до сміху
І після бур потрібен штиль.
(Це відчуває й кіт Василь).

...Пізнала ти ціну мерзоти
І криводушних хитрих слів,
Хтось обмовляв, інтриги плів,
У дні колишньої роботи...

Та захистити завжди міг
Твій дім – священний оберіг.

ХІІ
І щирі друзі – теж розрада,
У тому особлива суть:
Вони розсудять все до ладу,
Вони від прикрощів спасуть.

А втім, усі й твоїй пораді
Так само несказанно раді, –
Тож завжди справимось із злом,
Якщо ми діємо гуртом.

Взаємовиручка й повага –
Як добрий день і добра вість,
Як найдорожчий в домі гість –
Для справ і творчості наснага.

Усе, їй-право, до снаги,
Якщо є друзі навкруги.

ХІІІ
Вони прийшли до тебе в гості,
Бо нині в тебе ювілей.
І сяє сонце в високості,
Бентежить душу соловей...

Невже-таки, скажи на милість,
Ти відчуваєш: це вже зрілість,
А юні, незабутні дні
Лишились десь удалині?

Та ні ж бо, ні, життєва сила
Ще стільки збурює хотінь,
В життєву кличучи бистрінь,
Під неосвоєні вітрила...

Років намисто – не біда,
Ти – серцем юна, молода.

ХІY
Живи як квітка серед квітів,
Живи як птаха для чудес,
І ми, добром твоїм зігріті,
Сягнемо до твоїх небес.

Нехай твій день не вечоріє,
Нехай збуваються всі мрії,
Високі, світлі й потайні,
Яких не визориш в вікні,

А лиш трудом своїм здійснити
Ти зможеш! (Боже, поможи!)
Бо ти таки навчилась жить
І днем грядущим дорожити.

Нехай пишається наш світ
Тобою аж до сотні літ!