Дротяне пророцтво

„Душі у людей були малесенькі, кишенькові,
 портативні, зовсім не пристосовані до великого горя”
 (О.Довженко „Україна в огні”).

Дивний ліс. Ялинин – як чаклунки
Простягають віття в небеса.
Клен-дідок горне до себе клунки,
Бризкає з-під ніг роса.
І коріння вузлувате
Виривається з землі.
Все кручене, сторчкувате
На ялин ясному тлі.
Ліс спокійно і поважно
Відбуває тут свій вік.
Світить дуплами відважно,
Не стуляючи повік.

Раптом десь в гущаві гілок
Чутно рокоти порід...
Рух землі лякає білок
І увесь кролячий рід.
Смолоскипом невеличким
На підгрунті тріщина.
З неї магма б’є як з річки,
Колір, наче свіжина.
Розтікаються потоки,
Сморід диха. Ліс стоїть.
Раптом таємничі кроки
Чує місяць. Ліс мовчить.

З-за поржавілого дуба
Пишно, гордо плине дух.
Ватра – шати, ватра – шуба.
Вітер в кронах раптом вщух.
Очі духа – дві пожежі,
Посміх – наче теплий лід.
Він вояк із вогне-вежі.
Він – людский, пекельний гріх...
Оглядає дух місцину,
А в очах глузливий сміх...
„Годі! Не лякай дитину!” –
Так гукнув читач і втік.

В чомусь він гукнув і вірно,
Я закінчу. Скільки мук!
Тільки знайте, рівномірно
До гріхів прийде і дух.

18.11.2004
„Вірші мідного дроту”