Кричить душа

Кричить душа і серце стогне,
Бо на чужині мушу жить.
Та є надія, є той вогник:
Втекти, втекти хоча б на мить.
На Україні народилась,
Та не моя ж провина в тім.
Де не хотіла опинилась,
На чужині тепер мій дім.
Я України не цураюсь,
Але ж Росія мені мати.
В Росії хочу я навчатись,
В Росії хочу й помирати.
Своє життя хочу віддати
Я тій, кого люблю насправді.
А Україна - то не мати.
Жорстоко, так, але це правда.
Не можу полюбити мову,
Якою зараз вірш пишу я.
Для мене є єдине слово:
Те, задля котрого живу я.
Пишаюсь ним і хочу вчити.
Російське, те, яке люблю я.
І лише з ним я буду жити,
В думках його лише малюю.
Я зараз начебто на волі,
Але коли я всюди чую:
"Вивчайте, діти, рідну мову!" -
Одразу, як в тюрмі живу я.
Для кого рідну? Хто придумав,
Що українська - рідна мова?
Хто б це не був, він не подумав,
Що є рідніша, серця мова.
Якщо думками я в Росії,
І серце рветься до кордону,
Як жити можу в Україні
І вчити серцю вражу мову?
Я України не цураюсь,
Не критикую її мову,
ЇЇ прийняти намагаюсь,
Та не моя це колискова.
Кричить душа і серце стогне,
Бо на чужині мушу жить.
Та є надія, є той вогник:
Втекти, втекти хоча б на мить.

                19 декабря 2000 г.