Н чний дощ

 Вже вкотре вночі я виходжу на вулицю, а місто так само дивиться на мене своїми сумними задумливими очима. Все навкруги тоне у пітьмі, зору вистачає лише на те, щоб бачити дрібні, але яскраві крапочки зірок. У круговерті спогадів губиться моя втомлена свідомість, відтворюються в пам"яті давні образи, кольори, запахи, звуки... Але так боляче розуміти, що я не можу пригадати жодного обличчя! Пам"ятаю слова, пам"ятаю зовнішність, але звести все докупи не вистачає сил, сміливості. Що може дати ім"я, коли немає в пам"яті почуттів до людини, її погляду, усмішки, голосу?
 Дивна істота "людина" - дуже слабка та обмежена. Не може зрозуміти, що вона лише тонка оболонка наповнена кров"ю, яка тиняється життям і не може знайти свого призначення, місця, не може знайти себе. Твій розум, твоя свідомість, твоя душа - розумій їх! Не може. Не може навіть просто розібратися в тому, що відчуває, думає.
 Нічне місто не заспокоює, не приносить затишку. Воно лиш одним своїм виглядом примушує замислитись і зрозуміти, що ти мало чого вартий, коли стаєш собою. Коли ти - здорова людина із холодним і тверезим розумом - жити легко. Але коли у тобі, нарешті, прокинуться справжні, сильні почуття, ти цілковито втрачаєш контроль над собою, ти нічого не можеш зрозуміти, губишся і розум більше не підвладний тобі. В тобі прокидається відраза до людського, матеріального, цинічного. Тобі гидко дивитись на людей, які намагаються позбутися почуттів, хочуть керувати своїми думками, вчинками, бо ти не такий! Ти вже не можеш обмежувати себе цими рамками, ти прагнеш свободи! І важко повірити, що все виявилося таким несправжнім. Реальність абсурдна, людина слабка... І чого ти тепер вартий?
 Іду темним містом і посміхаюсь своїй жалюгідності. Це і справді смішно - бути людиною! Але не весело. Зовсiм не весело...
 Який чудовий запах... Такий свiжий i знайомий. Так! Це запах життя! Пахне дощем, i чиєюсь втамованою спрагою. Важка холодна крапля із ледве-чутним плескотом торкнулась тремтячого повітря, із солодким захопленням, ніби після тривалої перерви. Заспівав дощ... Місто молоде, але вже мертве, металеве, стиснуте у холодні обійми сірих залізобетонних конструкцій... тихо затремтіло і звільнилось, зітхнуло з полегшенням, і простягнуло зелені долоні каштанів назустріч чорному нічному небу та нічному дощу... Так само серед темряви майже непомітні дві світлі плямки -- мої долоні простягнуті назустріч нічному дощу...