Егор и собор

Доля роману Олеся Гончара „Собор” дуже нелегка, бо у кінці 60-х його опублікували в одному з літературних журналів, але невдовзі влада опам'яталася і улаштувала невмотивовану, люту, жорстоку критику цього твору, і хоч як силувалися забруднити роман, історія все поставила на свої місця, довівши могутню силу правдивого слова, і „собор” після двадцятилітньої заборони повернувся українському читачеві. „Собор” вражає не пригодами і інтригуючими поворотами сюжету, а тим, як автор зображує вічні проблеми людства, проблеми, що з часу, коли був написаний роман, зостаються актуальними. Я вважаю, що основа цього твору – ствердження думки, що життя кожної людини буде неповним, збідненим, якщо вона не відкриє в собі „потреби собору” – потреби краси; роман пройнятий прагненням ввібрати, зрозуміти і розкрити найменші симптоми морального неблагополуччя, що почало загрожувати суспільству.
Назва роману поєднує у собі як і конкретну архітектурну споруду, так і символ духовної чистоти та красоти людини. Отже, собор є головним образом твору. Його побудували ще в далекі доблесні часи козаччини наші предки, створили справжній шедевр: „... музика отих гармонійно піднятих у небо бань-купалів, - вона ж реально існує, ти здатен її чути”, - таке захоплення він викликає в душах людей, не черствих і не байдужих. У таких людей, як Микола Баглай, Єлька, Ізот Лобода, Шпачиха, Вірунька.
З погляду Миколи, собор „ніби має щось від стихії, навіває щось таке ж велике, як навівають на людину степ або ескадри хмар”. Через це відношення до собору Олесь Гончар змальовує характер Миколи, його чуйність, любов до краси, до минулого свого народу.
Єлька постає у романі символом прекрасного поетичного кохання. Вона має дуже вразливу душу, тому не може бути байдужою до краси собору. Ось яке враження справив собор на Єльку: „Ніби оглухнувши, забувши про всі комбікорми, стояла Єлька серед собору й дивилась туди, в глибінь найвищої з бань, де все ще зосталось, як було при перших майстрах. Та глибінь мовби поглинала її своєю небесністю, всю душу Єльчину втягувала, як вир...” Тільки душевна людина може так цінувати мистецтво, а собор саме і є витвором мистецтва. Собор для дівчини не тільки історична споруда, а й жива істота, яка підтримує її у тяжку хвилину.
Не менш приваблюючим є образ Ізота Лободи. Старий металург більш за все любить природу, красу навколишнього світу. Цей образ найповніше пов’язаний з собором, саме він своєю мудрістю найглибше розуміє душу цієї споруди. Ця людина порядна, добра, душевна. Виникає враження, що старий Лобода є ніби продовженням образу собору.
І у Віруньки, дружини Івана Баглая, і у Шпачихи, зачіплянської квартальної, наміри зруйнувати собор викликає обурення.
Але багато хто до музики собору залишився глухий, для кого матеріальні цінності стоять вище духовних.
Не може збагнути красу собору „висуванець” Володька Лобода. Іншого ставлення до культурних надбань свого народу від Володьки не можна чекати, бо він, не маючи нічого святого в душі своїй, навіть батька рідного спроваджує в притулок для старих. Володимир Лобода належить до тих, кого автор називає духовними браконьєрами, юшкоїдами. Потрапивши на вищу посаду, він почав забувати про народ і дбати лише про власні інтереси. Головним для нього стає кар’єра.
Проте письменник вірить у творчі сили народу, в його велич, бо зображує поряд із Володимиром Лободою чесних і духовно чистих людей.
„Собор” Олеся Гончара – це один з найкращих творів світової культури, який завжди буде мати свого читача, бо духовна краса людини буде завжди займати значне місце у нашому житті.

Виктор Селуков   24.12.2004 21:47   •   Заявить о нарушении