Щоденник 2001 Learning to fly в д червоного вина... легк тепл зе

Замість передмови... (від упорядника)

Перед вами цикл листів-щоденникових записів, створених невідомим автором у 2001 році. Цієї людини більше немає. У тому, що колись було її тілом, живу тепер... я.

Про цю людину казали, що у його усмішки багато спільного з Чеширським котом - він зникав, а його усмішка ще довго висить у повітрі... У вас з"явилася можливість перевірити...

Проте викладені цією людиною думки доволі слушні, і совість, що ворухнулася в моєму серці, коли я знайшов ці записи, змушує мене оприлюднити їх.  Може комусь вони допоможуть знайти себе, так само, як автору вони допомогли знайти... мене...

Від автора...

Опіум сьогодні ввечері курити не кличу, але якесь таке відчуття напіврозпаду, напівпотреби просто лежати/сидіти/гуляти/жити/розмовляти/мовчати/читати/кайфувати від нового/говорити очима/створювати/спати/снідати/готувати каву з кардамоном і чай з лимоном/гратися в сніжки/вчитися кататися на ковзанах/слухати "Мандри"/поїхати  до Відня/побачитися з друзями/пити коньяк/   - що-небудь, аби просто жити... переслідує...

***

Learning to fly...


...не треба збирати сльози з підлоги - їх не повернути в очі - виплакалося-забулося, відновилося, народилося - цикл повернень і прощань - це ж не для тебе...

життя - це не тільки гра...

а навіть якщо і гра то - шах, мат - і що далі?  нова дошка, новий партнер навпроти - цього не буде, бо ... цугцванг... на ім'я старість - емоційна чи фізична - яка різниця?  все одно... поставити Чай-Ф, згадати Время не ждет, бо никто не услышит...

і кинути все, і побігти, і полетіти, до своєї мрії, до майбутнього...

стиснувши зуби криком...

і навчаючи свою мрію бути...

водночас навчаючись з нею...

...



...від червого вина...


...дивний настрій... душа рветься впасти у сплячку і нічого не відчувати, тіло виживає під гнітом загниваючого ритму сучасного життя, думаю якби не думати, сплю щоб не спати, вмираю, щоб жити...

хочу любити і боюсь покохати...

розмовляю із собою, щоб не вирвало від самотності...

чекаю...  тільки на що чи кого?


...


легко і тепло


м'язи закам"яніли, обличчя затверділо, душа ....  а душі і немає - вона ще спить - після чергового вечора коли не розумієш для чого ти прожив цей день коли вона нарешті заснула - її нелегко розбудити...

ти виводиш мене повільно і легко на нові рівні розуміння (чи нерозуміння?) чогось такого, що оточує кожного з нас з миті народження і до самого кінця...

згадуються слова Леніна в фільмі "Телець" - "Вы думаете, вы будете жить после меня? Н-н-е-е-е-е-е-ет!!!"

згадується Іван Бунін - суміш образу втіленого великим актором, який майже не знімався в кіно в "Щоденнику..." і героя анекдоту про те, що "Бунин-то не приехал"...

божевільність великих людей - чому 90% з них або не відають, що творять, або просто не люблять осіб протилежної статі, або і те і інше???

хочеться дати лапу, стати щитом, стіною, муром, щоб ти навіть не підозрювала про існування камінців, які десь там літають, а літала сама і вчила мене розправляти крила ...

світ чекає, змінюється, стоїть, біжить, робить дурниці, робить ще більші дурниці, а ти сидиш і дивишся на його красу, на  річку, що починається з маленького потічка, на жінок, що до 16 намагаються виглядати на 20 річних а після 29 на 29 річних, на чоловіків, які навіть не намагаються бути почутими (забудь про розуміння - у будь-якому спілкуванні неблизьких людей - на виході M1 на приймачі ж лише Q8)

а ти звісиш ноги у провалля і поїдаючи вишеньки думаєш про вічне і неземне - а потім шах, мат і фігури полетіли туди вниз ...... а ти обираєш нове життя, нову дошку, нове провалля і ... морозиво "Магнум" замість вишеньок...

я не лякаюсь - але трошки лячно це написати ...

давай ти просто будеш...

...


Зелені муравлі

Глазастый зверек, медленно дозирующий свои письма, как наркоделец, предлагая пару дорожек в неделю, появляющийся  и исчезающий...

Уезжаю в далекий и чужой родной город, научивший меня любить Киев больше чем себя.

Життя іде, і ... нічого...

Скрябін правий - моє місто вмерло тихо - і без шуму і без крику...

Але залишається ще то, моє, море.

І все.

Мрію побачити ту церкву у Форосі про яку ти мені розповідала... 

Хочу поїхати в Окленд, взяти в Rent-A-Car авто, і покататися під літнім сонечком по Новій Зеландії, заглядати у сумки сумчастих тваринок, валятися в траві, котра є родичкою ще тої допалеолітньої зеленої галявини, що росла на місці Києва...

Все ще буде.  Треба тільки хо...