Письмо к небу

Лист до неба
(з нотаток)
Бридня, а й досі як згадаю,
То серце плаче те болить...
Т.Г.Шевченко.
Я довго вдивлявся в небо, думаючи про життя. Небо! О, небо! Воно без зіркове і безхмарне, просто, блакитно-прозоре. Про що говорить воно мені? Про ті короткі роки, про ті, які я пам’ятаю найчіткіше, ті, котрі ще не згубилися серед мозкового туману, не покинули ще моєї свідомості. Вони якось самі до мене повернулися, я ж тільки підняв очі до неба, звісно, не хотівши що-небудь пригадувати.
В думках було розкидано короткі шляхи, в середині яких, подібно до мозаїки, виднілись обривки образу. Я почав складати його холодними руками, котрі не хотіли слухатись мого розуму. Нарешті він був складений…
Мої очі побачили її…
Її біле обличчя пройнялося смутком, а моє радістю, від того, що вже так давно не бачив я її перед собою. Вона впала. Її прекрасне, довге волосся було може, найгарнішим з того, що мені доводилося бачити.
Її тіло було збитим та змученим, але все ж таки залишалося ніжним, білим та приємним. Її тонкі, гарні руки спадали з ліжка, мовби цілком розслаблені, а пальці на ногах були піджаті. Я вирішив, що вона змерзла. Ще раз я поглянув на неї, а потім, взявши теплу ковдру, вкрив її. Вона щось простогнала, двічі плямкнула губами, і повертаючись до стіни, продовжувала роздивлятися сни…
Пам’ятаю, як я кохав тебе, Квітко! У кого ж мені тепер питати, куди поділося те кохання?
Це знаємо лише ми з тобою.
Воно жило в мені довго. Квітнучи, піднімало високо вгору мою душу.
І аж тепер, я опустився на землю.
І тут, я бачу нічого. Зникло все те прекрасне, чудове і хвилююче, сховалося десь за обрієм, і не видно його і не чути… Я біг за ним, сотні разів спотикався і падав, але вставав і біг знову. Куди? Що я хотів наздогнати? Невже, те, що пропустив колись, те, за що не вчепився „мертвою хваткою”, мов акула, і не потягнув його в свій бік? І аж тепер, я зрозумів, що лише на поїзд можна брати білет назад, а в житті такого білету не існує!
Розпливаються перед очима штрихи моїх початих малюнків і вже неможливо побачити щось там, як не можна побачити того, що буде далі…
Це можна відчувати або знати напевне.
О, небо! Навіщо ти збудило в мені ці спогади? Все життя пробігло перед очима за одну мить! І аж тепер, коли ступаю однією ногою в суцільну порожнечу, я… А в тім, я  й досі нічого не розумію, і не знаю, чи вистачить мені часу щоб зрозуміти це, не знаю…, не можу сказати…!
Хочеться дощу! Мабуть, земля теж цього хотіла б! Небо! Прекрасне моє, блакитне, безкрайнє небо, пропусти хоч одну хмаринку, благаю! Ні! Ти досі таке прозоре світле, а ми давимося від спеки, і я плюю своєю брудною слиною на землю, знаючи, що завтра я ляжу  на неї всім своїм змученим, зім’ятим, розпаленим і розбитим тілом і дивитимусь сни...
Це я винен у всіх твоїх втратах, земле! А все через те, що я людина! Отже, я бачив тебе такою, яка ти є зараз! І аж тепер мені страшно за тебе. І я біжу за обрій. Не женусь за втраченим, не простягаю руки до щастя, а просто тікаю сам від себе...!

Сіманько Іван Сергійович
"Iван Бардюра"
4.03.03