Моя душа – собор чи купа цегли?
Замислююсь... та ні – не знаю я,
Геть від величного відтягує буденність,
І це найгіршая трагедія моя.
Коли в душі буває гірко дуже,
Коли в житті багато дуже зла –
Найважче залишатися людиною,
Не втратити душевного тепла.
І я усе життя своє будую
Собор душі, величності, добра,
Та повертаєшся у світ, такий жорстокий,
І все руйнується – собору знов нема.
Проходить день, і знову починаєш
Собори зводити, і так – усе життя,
І боротьба величності з буденним,
Така ж безсмертна, як добра і зла.
І шкода так, що інколи людина
Забути може, хто вона така.
І негаразди забирають душу,
А на собори часу вже нема.
Тож я борюсь за душу і безсмертя,
Щоб у кінці життєвого шляху
Змогла сказати: “Я жила не марно”...
І у душі я дзвони понесу.
Собор
© Copyright: Ксения Шиликова, 2004
Свидетельство о публикации №104031301168
Свидетельство о публикации №104031301168
Рецензии