Рокотека на укр. языке

А жизнь – только слово, есть лишь любовь и есть смерть...
Эй, а кто будет петь, если все будут спать?
Смерть стоит того, чтобы жить!
А любовь стоит того, чтобы ждать...
В. Цой

Тепер ти приходиш на рокотеку. По дорозі зустрічаєш Його, Він каже, що не зміг зранку прийти, бо... що Він знову придумає? Хіба, ти думаєш, ти зможеш повірити?.. Та ну, не будь дитиною. Звичайно, не віриш... Домовляєтесь зустрітися в натовпі.
Натовп? Що він може... Люди, як мурашки, як багато... Знайдеш?
Ти чуєш. Вони співають. Ти бачиш вечірнє небо над своєю задуманою головою – ти шукаєш в натовпі Його – і тихенько стелиш оранжеву косуху на вогку від вечірньої роси траву. Обережно, булавки...
Маєш сили? П’єш пиво, дивишся на зорі, через шалений гелгіт розказуєш пішлі анекдоти. Про таких, як ти... Навколо тебе сміються, а твої очі вихоплюють з-навкола лише окремі картинки. Як у книжці. Окремі враження, окремий світ... Твій.
Кайфово? Друзяки пропонують трошки відійти від центру, адже ж тут багато народу і... наглядачів. Ти вже розумієш, до чого вони ведуть, але тобі все одно... Ти не бачиш Його, над тобою лише зорі, а зі сцени лунає голосне “Вперед!”. А, чекай-но, це ж твій товариш... у якого ти вчилася писати пісні... пісні? Тобі дають гітару в руки, просять заспівати. Ти дивишся на цей древній і такий стійкий інструмент – скільки ж таких, як ти, і навіть погірше, він виніс? – і намагаєшся сказати, що нічого не вийде, бо на сцені твоє перше кохання (але не Він, а той, що вчив... писати пісні) голосно кричить “Уперед!”, тобі подобається його голос, ти хочеш послухати, ти хочеш стрибати, так, щоб твою помаранчеву косуху було видно на іншому кінці натовпу, щоб Він тебе помітив, щоб прийшов, щоб вже разом з Ним дивитися на зорі і вдихати запах вогкої вед вечірньої (ранішньої?) роси трави, щоб... Ти не кажеш. Тому що в руках – гітара, і слова вже самі з тебе ллються.
Пронизуй мою шкіру
І крізь долоню мою –
Цвях...
Проникай...
Ти зрозуміла, про що ти заспівала? Вони вже “підірвали”, все, тепер – твоя черга... Вони кажуть, що це нагорода за таку близьку їм по духу пісню. Віриш? Візьмеш? Дим за водою... Співай, не зупиняйся, ти ж сама від того кайфуєш!
Проникай у мене
Глибоко
Відлетіти так легко
Без вогню
Простроми...
Очі. Уважні і допитливі очі. Русяве волосся обрамлює лице, як корона Сонця – Місяць під час сонячного затемнення, але в негативі. Ти дивишся... Співай, не зупиняйся, це твої чари, це твоя магія (яке модне слово...), співай, співай!
Упс, твоя черга... Ну що, ковтнула, вдихнула, і... Рука? Ти забуваєш слова... Рука на твоїх плечах. Як він здогадався, що тобі холодно? Як добре... яка довга ця пісня! Ти вже зібрала коло себе цілу аудиторію... і всі дивляться на тебе, і у кожного в руці – по зігнутій пластиковій пляшці, ти бачиш, бачиш дим, що захоплює легені у терпкий полон, ти відчуваєш паволоку на своїх очах, ти бачиш чорне небо над головою, а замість зірок на нім – найчорніші діри, але ти співаєш... Хіба твоя пісня не про це?
Проникай у мене...
Крізь долонь мою...
Вони хитаються в такт... Вогні у їх очах... І тепла рука на твоїх плечах...
Вони не чують сцени, вони не бачать тебе, твоя пісня причарувала їх, ти співаєш, ти повторюєш приспів вже не-знаєш-котрий раз, а вони хитаються... Ти розумієш, що якщо зупинишся, вони, рокери і наркомани, просто розірвуть тебе на шматки... звірі, а не люди... Співай! По третьому, по сьомому, по двадцятому колу... а вони все більше входять у транс... вогні у їх божевільних очах... раз-два-три, раз-два... в такт... голови, вогні, білий отруйний дим, і крізь нього – зірки... на сірому небі... їх так багато... вогнів... Ти хочеш пити, хочеш їсти, хочеш зупинитись – хоча б на мить! – але... нічого не вийде... вони в трансі, вони зараз – звірі, і все, що їх тримає – це твій голос...

* * *

Ну ти дивна! І ти все ще тут стоїш? Дивишся на розбиту гітару, на розчавлене сотнями ніг тіло, яке – колись давно-давно! – обіймало твої плечі теплою рукою, на ці зігнуті пластикові пляшки, які комусь колись... дарували насолоду, на розсипаний білий порошок, на порвані етикетки від дешевого пива... на своє видерте волосся і розцарапані руки, на тих, кого ти pro domo вдарила і котрі більше не зможуть підвестися, на ці сліди вчорашньої рокотеки, і у тебе в голові лунає голос: “Вперед! Простроми...” Ні, ти щось плутаєш... як жаль...
А в усьому винен Він.  Ну ти дивна. Чому шукаєш винуватців навколо? Нащо пішла з друзями? Нащо пила, нащо курила, нащо співала? Ти же знала... дивна.
Але ж ні! Якби Він прийшов, ви би банально процілувалися цілий вечір, дивилися би на небо і вдихали запах вогкої від вечірньої роси трави... А Він не прийшов. Він простьо не хотів тебе знаходити, просто не за-хо-тів.
Зла! Він винуватий! Ти робила те єдине, що могла робити, а Він...
Прощення йому нема!
Дивна. Що ти бачиш? Його? Того, на кого чекала? Він підходить до тебе, але трава не гнеться під його кроками. Він дивиться тобі в обличчя… і каже, чому не зміг прийти. І тепер ти йому віриш. Тому що знаєш, що це – правда. Він каже, що так було треба.
Але не Йому.
Він регоче тобі у вічі, перетврюється на пасок чорного вогню і розтає в пилу. На місці, де Він тільки що стояв, лежить лише розбита пляшка “Портера”. Розбита недавно. Наповнена кров’ю.
Падаєш на траву. На уламки, на роси, на зорі. Нічого собі рокотека! “Уперед!” Закриваєш очі і... помираєш.

* * *

Стій, стій, ще не кінець. Твоя оранжева косуха привернула увагу симпатичного хлопаки з овальним лицем, обрамленим русявим волоссям, як короною Сонця – Місяць під час сонячного затемнення, але в негативі. Ви разом з ним стрибали під запальні крики твого першого кохання “Вперед!”, а потім... дивилися на небо і вдихали запах вогкої від вечірньої (ранішньої?) роси трави.
...