Навь на укр. языке

Тихо. Зірки палають меркотливим сяйвом. Небо безмежно чорне, земля під ногами відсвічує сріблом. Повний місяць загадково посміхається, а лагідний вітерець доносить відлуння передзвону далекої-далекої церкви.
Гори. Попереду - безкінечний шлях, який неможливо осягнути ні польотом думок, ні беззвучною ходою шкіряних чоботів по холодній осінній землі. Куди? Навіщо? Чому?.. Крок за кроком, погляд за поглядом - меч починає відблискувати яскраво-блакитним. Зірки тьмянішають, небо веселіє. Скоро світанок.
Де його світанок? Куди несуть його ноги в теплих шкіряних чоботях? Чому б'є по нозі меч, адже війна ніколи не була його мрією..
На нього ніде не чекають. На нього ніхто не чекає. Його жде лише майбутнє...
Квітне осіння квітка. Її аромат викликає в його пам'яті незрозумілі картинки, які ніяк не в'яжуться з теперішньою майже казковою дійсністю... Там - сірі високі коробки, тут - чорні колючі гілки. Там - сіре безбарвне небо, тут - всі відтінки чорної блакиті. Там - похмурі обличчя, збентежені, стривожені, а тут - жодних очей, окрім його власних...
Дзеркало спокійного струмочка. Чорне волосся, зелені очі, високі скули. Довге волосся. Губи схожі на ниточку. І чомусь - саркастична посмішка...
Чому він пішов від того світу? Чому проміняв комфорт сірих коробок, гарячий душ зранку і ввечері, лицемірних та не дуже друзів-товаришів, кусечок сірого неба над головою на довічне життя мандрівника? Того, хто шукає. Що шукає?.. На безцільне блукання піщинки, якою так впевнено бавиться морська хвиля, кидаючи її на південний берег... І знову злизуючи у сіру безодню...
Мандри. Тисячі непройдених доріг, мільйони незроблених кроків. Стальний меч і зелені пронизливі очі. Чому?..
В нього було все - висока шкляна сіра коробка, друзі, що ним захоплювались (істинно?..), те, що колись було золотими монетами...
Мрія. Він мріяв, щоб все, все було не так!.. Чому?
Любив.
Здавалось би...
Чомусь він в один день кинув все, знайшов на дні кам'яного притулку щурів фамільний меч і...
Дорога простяглась під його ногами. Простяглась у всі сторони - така широка, безмежна, викладена камінцями, асфальтом, просто землею... Хтось колись зробив по ній мільйони й мільйони кроків, а він тільки вступив на цей шлях... Перекреслив життя зеленоокого реаліста з мріями романтика.
Мрія...
Тепер романтика була навкруги нього, а реалізм - навіть не мрія, а давно забутий сон.
Крок. Крок. Тихо, майже нечутно шкіряні чоботі притискають зеленувато-жовту траву. Позаду - гора, попереду - ще тисяча.
Струмок. Річка. Вітер. Камінь, що став зеленим від часу. Таємнича хаща по обидві руки.
Очі?
Блакитні?
Згадав, як згадують найулюбленішу казку дитинства.
Він згадав. Він любив.
Мрія уві сні...
Висока. Струнка. Чорні вії, волосся кольору крила ворона, із синім відблиском. Тепла посмішка, тонкі й майже прозорі пальці...
Чому так сталося?
Чому її не стало?..
З тих пір він не любить сірих коробок, цих ненависних хмарочосів.
Лише один крок...
З тих пір він не вірить друзям.
З одинадцятого поверху...
З тих пір.
Нема.
А хтось із друзів стояв поряд і всміхався.
Довести? Ніяк...
Але той, що зараз йшов по осінній вогкій траві назустріч світанкові знав, що це був іуда їхнього товариства. Іуда його віри...
Він знав. Він зрадив...
Не можна.
Вірити.
Безмежно.
Життя - це всього лишень життя, і нічого більше...
Вона померла, а він пішов назустріч долі.
Таємнича хаща, передсвітанкова тиша, стальний меч. Хаща. Темрява.
Блакитний край неба.
Очі?
Блакитні?..
Біле. Жодного звуку.
Біле. Крок, крок, крок...
Тиша.
Блакитні очі в оточенні довгих чорних вій.
Висока. Струнка. Волосся кольору крила ворона...
Біле. Світанок?..
Сон? Галюцінація?..
Біле. Меч...
Меч в обох руках. Вістрям нагору. Швидко.
Що це?
Як розтікається олія по гарячій сталі... Як розвіюється вітром пух з розрізаної перини... Як відлискують на сонці краплі недалекого водоспаду...
Його меч розповзається. Тане.
Реальність? Ні.
Романтика? Сон? Ні.
Страх? Ні...
Що це?..
Біле. Тонкі, майже прозорі пальці. Теплі й водночас холодні, як лід.
Струнка. Висока. З чорним волоссям, що відблискують синім.
Блакитно-зелене.
Очі.
Він і вона.
Поряд...
Крок назустріч...
 - Сонце, як там зимно! Зігрій мене!..

* * *
Сумна блакить. Сходить сонце. Нереально радісна пісня солов'я.
 - Я не встиг... Іще один... Я не встиг...
Стальний меч і чорний плащ.
Смішний чорноокий лісовий житель з довгою чорною бородою. Але не сміх в його мудрих молодих очах.
Сум і жаль.

* * *
 - Сонце, прокидайся! Я зробила тобі каву!..
 - Здається, я не бачив тебе цілу вічність...
...