й на укр. языке

(присвячується гітарі)
Затримала подих, коли глянула всередину. Скільки барв, скільки гострих кутів! Разом все нагадує дивну переливчасту картину, яка постійно змінюється, перебуває у постійному русі. Один крок наліво – червоний змінився зеленим. Один зайвий подих – сіре провалля наповнилось блакитними дзвінкими потоками. Тринадцятий. Все, гармонія зникла... І воскресла в новій якості.
Звук за звуком. Барва за барвою. Душа за душею... Вона відповідає на кожен мій рух, вона тріпоче у моїх руках, вона здригається від доторку моїх пальців. Вона така тепла... І така чутлива...
Мої руки обіймають її всю, вона томно зітхає. Ми вже дано стали одним цілим: як тільки я до неї вперше доторкнулась, моє єство наповнилось невичерпною жагою до неї, до відчуття її у своїх руках, біля свого тіла. Це тепле і неповторне створіння... Таке ніжне, рідне і жагуче...
Я плачу. З моїх очей котяться краплинка за краплинкою, голос зривається. Фальш... Краплинки перетворюються в струмочки на її бездоганному тілі. Вниз, вниз... Водоспад. Звідки.. Вона теж плаче. Так, ми одне ціле...
Я не можу цього забути. Я мрію про неї завжди, що б не робила. Про неї. Я мрію відчувати її тепло, проводити пальцями по її неперевершених формах, палати й не згасати. Я її кохаю. Я кохаю її всю такою, якою вона є – ніжну і безмежно прекрасну. Я кохаю її за вірну і безкорисну дружбу. Вона мій найщиріший порадник, вона моя перша і остання любов. Сумно? Стисну її у рученятах, і спокій розіллється по артеріях. Хоча спочатку вона поплаче зі мною... Весело? Вона віддасть себе мені аж доки я повністю не поділюся з нею своєю радістю. Або ж зла... Вона все стерпить, вона погодиться. Вона – покірна й любляча, ніжна й так важко дихаюча... Раз у раз... День у день... Рік у рік... Вона зі мною, вона ніколи мені не зрадить. В неї є душа, і ця душа – найсвітліша й найчистіша в світі. Навіть я... Вона ділиться. Вона ділиться всім, що має – вчора, сьогодні, завтра... Рік у рік...
Разом з нею змінилась я. Голос все рідше зривається, душа не просто залатана нікому не потрібними нитками, але й повертається до першопочаткового стану. Біле – до білого... Тепле – до теплого...
Я рабиня і богиня, і вона – так само. Ми одне ціле і не можемо одна без одної... Жити, оглядатись, дихати, думати... Думати? Про що? Знов про неї?..
Бездоганна. Неперевершена. Досконала. І – моя... Чи можливо нею володіти? Ні, вона – жива душа, і вона сама обирає свій шлях. Це моє щастя – вона зі мною. Це моя доля.
* * *
Я його ненавиджу! П’ятнадцятий, тринадцятий.. Як він посмів? Тобі ж боляче... Ти ридаєш – хіба він не чує? З-під його рук вислизають червоні, ні, бордові, ні, вже чорні змії, що залишають по собі кривавий слід... Вони шиплять, хіба він не чує? Ти задихаєшся, хіба він не чує? Як він може... Чому я відчуваю, а він – ні?..
Допоможи! Вони повзуть до мене. Це не я! Люба, це не я! Пробач йому, пробач мені!..
Зойк... Нічого. Сіра безодня, наповнена дзвінкими блакитними потоками. Холодно... Де ти є? Я тут вже цілу вічність... Струна? Час... Струна... Тут немає часу... Він дзенькнув і обірвався, як стара нікелева струна, що так виразно блищить, коли нова, але ж не все те золото... Нікель... Потоки?..
Я не можу дихати! Де твій подих? Зроби мені штучне... Простягни мені... Простягни мене... Чому я відчуваю себе... Зойк!.. Я дзенькнула і обірвалась...
Затамувавши подих, глянула всередину. Скільки барв, скільки плавних ліній! Одне переходить в інше, і все – в безкінечному русі... Барва за барвою, звук за звуком...
Мозаїка твого обличчя. Чому обличчя? Воно таке тендітне й досконале, як ти сама. Твоє лице розпливається... Жодного звуку.
Я тебе кохаю. А його – ненавиджу.
* * *
Він також... Ми зазирали всередину, ми бачили вогні... Палали й не згасали. Світанок розкрив крила й одягнув мою пісню у срібло... Спочатку було тільки слово. В темряві.
Де ти?
Він знає, що я тебе кохаю. Він знає, що я відчуваю, коли доторкаюся до тебе. Він знає, тому що так само...
Рабиня і богиня.
Не залишай мене! Люби його разом зі мною! Я розкрила тобі своє серце. Він... Так само... Раб і бог...
Мила моя! Я знов торкнулася тебе... Не дзенькай!!!
Одна за одною... Всі шість...
Кохана! У очах – сум і печаль. Розтуленою раною витікає кров. Кров? У тебе?.. Якщо в тебе було обличчя, в тебе є і кров... Ось чому тоді змії повзли до мене...
Не плач, мила! Ні, не нікель. Залізо нагадує мені дзвін війни. Мечі й шаблі... Я все одно тебе торкаюсь!
Сльози. Кров змивається сльозами. Ти не зможеш цього забути. Я також. Я кохаю його, він  кохає тебе, я також кохаю тебе, а він – мене...
Ти бездоганна, та він бездоганніший. Ти жива, та він – реальніший. Ти чиста й світла, а він – саме світло...
Пробач. Куплю нейлонові.
Я не хотіла обірвати струни. Ця пісня виявилась дуже драйвовою.
Я тебе люблю.