***На тремтлив й смуз дощу***

На  тремтливій смузі дощу
У печерах, зведених потай,
У печалях, зрошених потом,
Непомічених у вирі часу.
Там, де смуга єднає простір:

Тогочасний  Довічний Давній,
Над тобою тремчу я, світе,
За добою сумую гірко
Поза тремом Невпинного  Дощу.

Відповідність за відповідальність,
Беззаконня за позареальну гру…
Хто втішить мене у скорботі
І надасть мені крила птаха?

Сьогодення, де трохи шкода
Неприкаяного й сліпого :
Невидющого з очима Любові,
Призначеної  лише на страту,
Там, де кожен вільний любити?

На тім полі з роси п’янкої,
Що життя непомітно живить.
Завше знаючи, завше дбавши
Про красу і про повний місяць,
Ти поклав свої перші кроки

У той бік, де скелясті вої
Перетворюють пекло в пристрасть,
Попри  морок, якого страшно.
Бо то є першорід натхнення.

Чим я втішуся в мить болючу?
До твого чи звернуся серця,
Чи сполохаю спалахом св1тлим,
Попри все. Попри вищі стани?

Може й так. Може блідий місяць
На мої надивившись сльози
Зупинить забажає прірву
Безупинного дощування.
Може й так…Тільки біль і досі.

Може зміниться світ мій дивний?
У безмежжі нехай розстане.
Над туманами розів’ється
Терпким духом із поля бою.

Покладемо і край розпуки—
Безталанної у риданнях,
Що звучать наді мною досі,
Як і досі ще місяць світлий.
Зблідлий місяць—самотня скарга.

Чим мене ти втішаєш, Доле :
Легкокрила самітна свічка,
Переможеця над собою,
Над безлюддям в шарварку млоснім?
Чим мені ти борги заплатиш—

Ту жагу нездійснену втолиш?
Моя доля і світу доля…
Злива все ізвела до купи:
Злива денна і нощна… вічна.

26.08.02