Надвеч р я

Надвечір’я червоне, горобинове, гайворонове здіймається теплим, сивим, солодкуватим курищем над городами ген над залізницею. Тамує спалахи на тихому плесі, закарбовує себе в моєму єстві. Ще довго дивлюся подумки і журюся, зацвітаю тужливою росою, тремтливим туманом, дихаю сивою прохолодою прийдешньої нічної пітьми.
Луками, все холоднуватою зеленавістю, стомленими луками між хвосами – стомлені коні: нащадки баских, вироблені, з мудрими очима щохвилинного страждання, повні покори або смирення перед цим днем чи надвечір’ям стоять стриножені, звязані ще парами – мимовільні супряжники, в’язні чи друзі.
А мені все здається, що ті луки в легенькім димку, зеленаво-попелясті, паркі повні табунами вільних, диких, швидких коней, і біжать вони, ті коні і усі чомусь сірі у плямах, гривасті, непокірні і так то гарно вони виринають з туману вечорового, ловлять останнє проміння, що залишає червонястий блиск на їхніх боках і усі вони з того багрянобокі у яблуках.
Надвечірні ті коні, здійміть душу мою, понесіть на спинах безмежними луками, розвійте смуток мій поміж братів-вітрів!

10.03.2003