Зубовухий соплежуйко легенда про серце св ту

Якщо довго-довго йти екватором, потім наліво, потім направо й кілька днів проповзти, можна побачити дивовижне створіння - зубовухого соплежуйка. Соплежуйко живе лише в маленькому, досі не засраному глобалізацією шматочку Африки. Цей шматочок не має навіть офіційної назви, що, врешті, є позитивним моментом - саме через незвіданість цього куточка сциклива глобалізація не ввіпхала сюди свого сифілітичного носа. І саме тому тут вижив незайманий красень зубовухий соплежуйко.
Побачити соплежуйка, а тим більше зубовухого, дано не кожному. Багато-багато років тому звірятко було найкращим другом людини і своєю чарівною посмішкою осяювало кожну оселю. Проте людина так і не оцінила відданості соплежуйка, його щирої і відвертої любові та вдячності за заподіяне добро.
Вуха звірят, на кожному з яких красувалися п"ятнадцять міцних срібних зубів, завжди викликали заздрість у людей. І врешті-решт, ті пішли на найпідлішу в історії людства зраду - соплежуйків нещадно відстрілювали за якихось нещасних тридцять срібних ікл...
Тоді вижила лише одна пара тварин... Молоді самець і самка, болюче переживши зраду найрідніших істот, заховалися в неглобалізованому куточку Африки, де за допомогою інцестів та інших сексуальних збочень швидко відновили популяцію. Так, вони врятувалися самі і врятували свій світ, але в душі соплежуйків назавжди залишиться пекучий біль від людської зради і недовіра до кацапів та білорусів...
Як свідчить фольклор багатьох народів, люди також не забули своїх зраджених друзів. У багатьох тужливих піснях народів світу молодий хлопець просить благословіння в поважного соплежуйка або картає себе за підлу зраду своїх прародителів. Є старовинна африканська легенда: той, хто в ніч із 6-го на 7-ме липня відшукає в лісі родину соплежуйків, матиме неабияке щастя і сезонні знижки в місцевому "МакДональдсі". Та це лише легенда, і хоча тисячі молодих африканців щороку поринають у густі джунглі, Фортуна стоїть до них дупою. Нічого дивного: в місцях пошуків соплежуйки вже не водяться...
Коли над вечір стада бегемотів занурюються в глибини сірководневих боліт і кажуть джунглям "на добраніч" екзотичним смердючим бульканням із сірководневої товщі, коли дурнуваті сайгаки гундосять колискову своїм ще дурнуватіщим, але вже рогатим діткам, коли бішоп-елефант сурмить відбій та тікає з центру поля в саванну, сонце презирливо спостерігає за цією какофонією і, червоніючи від сорому за цей неглобалізований куточок, мимохіть кидає свій погляд на маленьке створіння, щоб, узрівши, в захопленні віддати йому всі залишки тепла і світла, призначеного Екваторіальній Африці. І тоді червонясті промені переливаються-грають на перлинах сопель чудової істоти, яка швидко-швидко перемелює їх своїми діамантовими зубами. Яскраві стробоскопічні промені заливають усю долину мереживом рожевих снів - лише кілька хвилин, мільйон миттєвостей, що осяюють єство випадкового свідка - і світило, ніякове і сором"язливе від побаченої ДОСКОНАЛОСТІ, червоніє ще більше та присоромлено ховається за обрієм - аж до наступного ранку, поки знову наважиться наблизитися та стати поруч із Вищим, Незбагненним, Божественним...
Ранок застигає соплежуйка в тій самій позі, що і звечора - віддавши за ніч свою космічну енергію кохання улюбленій самиці, звірятко вмощується на пагорбку, розводить перлисті соплі та починає пережовувати їх, ніби дражнячи геть зніяковіле світило. І знову вигнуті невидимою рукою промені, заблукавши в незбагненних соплях, ширяють долиною та вселяють життєдайну силу в новонароджений денний світ - проходячи крізь хащі, тонни сірководню, хмаристу лазур та зупиняючись лише на межах Світу Соплежуйків, за якими - погрозлива темрява зрадливого глобалізованого виміру.
Ось забулькало болото, народивши зі своїх глибин радісний бегемотський хавальник, ось бішоп-елефант радісно нявкнув довжелезним хоботом і забув про цугцвангові межі свого вимушеного антиглобалізаційного гетто, ось сайгак вистромлює свою тупу морду з піску, де за своєю видатною тупістю півночі шукав випадкових страусів... Усі вони прокидаються разом зі своїм Світом, що стоїть не на китах і черепахах, а на звичайній і водночас геніальній гармонії - на чарівних соплях чарівної істоти, що з"єднує світ із сонцем, сонцем у собі та навколо себе.
Звідки взялося це дитя Істини, де воно має подітися - невідомо, як невідомо майже нікому, де воно зливається зі світом-світлом у цю завжди врочисту мить. Чи воно просто занурюється в наші душі, змушуючи шукати світла протягом усього життя і ловити його лише на заході особистого світила, розпушуючи соплі за прожитими миттєвостями, чи, наплювавши на всі антиглобалізаційні забобони, поволі інтегрується до холодного космосу, щоб і там, згадавши Ейнштейна, розвести свої хвилі по відносній нескінченності, чи просто сидить в Екваторіальній Африці, пережовуючи свої соплі паралельно з рухом небесних тіл? Врешті, хіба це важливо? Хіба важливо, звідки береться Гармонія? Травичку, зігнуту під росо-краплинкою заячої сечі, хирлявй кущики дикої візерунчастої коноплі, горделиві гори над кіпарисовою прохолодою, елегантну блискавичну гадюку зовсім не цікавить, навіщо вони формують Гармонію та Сенс Світів.
Вони просто мовчки, а іноді зі звабливим сичанням, хтивим гарчанням, люб"язним гавкотом чи діамантовим сопливим чавканням утримують цей світ у рамках безмежності. Безмежності, ім"я якій - Вічність, такої ж гармонійної, як і її серце - чарівні соплі зубовухого соплежуйка.