Вогняним кольором...

Вогняним кольором запалилося листя наприкінці серпня. Непролазною стіною стоїть хлющ. Знову ранок і знову день. І знову ті самі набридлі обличчя, що споріднені з осінню. Безтурботні особи цього світу. Як погано ви граєте свою роль – люди. Як поглинає життя, турбота про майбутнє, якого немає ні в кого. Хто може впевнено сказати: “Я буду завтра жити!” Хто? Хіба що смерть. Вона знає, що вічне на Землі…
Чого шукаєш в погляді моєму?
Чи то не ти сказав мені, що Всесвіт народжується в очах моїх? Чи то не ти прокидався ранком і дивився у мої очі і казав, що наймиліша я для тебе? Чи то не ти сидів поряд мене, коли я хворіла і тримав за руку, а я відчувала, що хвилюєшся за мене і швидко одужувала. Так, то був ти – зірочко моя…
Скринька, що не дочекається листа і я, що почула твій голос такий рідний, але дуже далекий. Навіщо ці дроти? Щоб з’єднувати людей, а потім…розуміти, що його голос вже не такий радісний, як коли ми були разом, що він не може написати листа лише тому, що пошта знаходиться далеко, що він забув та розгубив все те, що я подарувала? Чи є в цьому справедливість?… 
- А чого ти чекала, Веснянко? Любові тобі захотілося? То її треба вистраждати, не спати ночами, мріяти…
- Так це вже було колись, давно. Десь років з сім. Я вже настраждалася, Доленько, я вже наплакалася, мила моя, я…лише не ображай мене…
- Чи ображаю я тебе тим, що не даю тобі щасливого кохання? Може не в ньому річ…
- А в чому ж, Доленько, як не в ньому… Хіба ж може людина без кохання, без турботи, без пристрасті? Хіба ж можна проміняти те життя з коханням на гроші?
- Не розумієш, дитинко, про що говориш… Бо не буде грошей – не буде кохання, хоч би яке найсильніше воно було.
- А може й не розумію, тільки не залишай одну… Я хочу любити й знати, що він любить, хоч і розділяють нас тисячі кілометрів, що мріє, що бажає тільки мене, чуєш, благаю, Доле, не йди, куди ж ти? Не покидай мене, бо божевільною стану, а там і …  хоч би й прийшла за мною  Смерть, тільки не знала знов тієї “хвороби”, щоб залишитися одній…
Знову одна…За віконцем зірочки виходять на небо і кожна милується собою, наче кажучи: “Я – найгарніша серед вас!”, а я дивлюся на теє небо, безодню людських душ та віддзеркалення світла, і не знаю: чи то Доля зі мною розмовляла, чи наснилося мені, як у якомусь мареві…