Зойк чайки
присвячую
… спомини раптом увірвалися шаленим ураганом у моє серце, спопеляючи душу, одбираючи розум.
… сльози якось не доходять до очей. Вони з середини блищать діамантами смутку, перлинами туги, сяють мерехтливими вогниками печалі.
… я знову згадую оту любов, яку пощастило знайти двом простим смертним, що зуміли її розпізнати і вберегти. Хоча б ненадовго.
… вони йшли один до одного, кожен своїм шляхом. Невпинно і невблаганно життя готувало їм зустріч, а згодом – і загибель.
… вони знайшли один одного посеред моря. Море стало для них усім: вірним другом, мовчазним порадником, єдиним свідком їхнього щастя.
… вони зустріли один одного – і вирішили більше ніколи не розлучатися.
… над ними розкинуло своє гаптоване зорями покривало вечірнє небо. Вони стояли і дивилися на зорі, що мерехтіли золотим сяйвом, осяваючи втомлене за день море. Одна з зірок їм сподобалася найбільше – своїм ледь голубим кольором вона одразу привертала до себе увагу. Маленька зірочка стала їх Зіркою, зіркою їхнього кохання. Мабуть, і засвітилася вона саме тоді, як вони зустрілися, - думалось їм.
… він дивився на неї і в її очах бачив, як посміхаються зорі, її усмішка здіймала його аж ген далеко – до неба, від її поцілунків не було рятунку. Він все боявся, що збожеволіє, що це – сон. І все питав себе: за що йому все це? таке незмірне щастя? В одному був певен – він і не жив до цього.
… вона одразу усе зрозуміла: саме його вимріяла і виплекала впродовж всього життя. Саме за нього, єдиного, жаданого, молила щовечора Бога, його одного чекала і тільки йому одному берегла дівочу вірність. Їй одразу захотілося всю решту свого життя присвятити милому, стати йому єдиною коханою, вірною дружиною і справжньою подругою. І у неї це вийде – головне, щоб вони були разом. Щоб він отак дивився на неї, тримав у своїх обіймах. В його обіймах, думалось їй, можна навіть умерти…
… їх розлучила доля, безглуздий збіг обставин, який раз і назавжди перекреслив можливість повернути назад, а тим самим – зазирнути в майбутнє.
… море позаздрило їм. Всією чорнотою шаленіючої води, всією невгамовністю шквалу… Море лютувало. Воно жбурляло в них уламками скель, несамовито кружляючи їхнім щастям у божевільному танку смерті.
… море не давало часу на те, аби зібратись з думками, воно навіть не дало змоги попрощатися. Востаннє… Все, що їм зосталось – це згадати Свою Зірку, а потім назавжди закрити очі.
… їм не судилось прожити разом довге і щасливе життя, але вони встигли спізнали красу і велич любові-зорепада, що осяяла нічне небо двох людських сердець всього лише на мить, та залишила слід назавжди.
… і ви можете вийти на берег моря, кричати, допоки втратите голос, питати у вітра, шукати правди у сонця, простягати до хвиль руки, безсило звертаючи погляд заплаканих очей до обрію, чекаючи відповіді на питання: чому так сталося? Вам ніколи не діждати відповіді.
… тільки жалісний зойк самотньої чайки, повертаючи вас до реальності, нагадає вам, що ви ще живете на цьому світі.
… вслухійтесь у цей зойк…
Свидетельство о публикации №102052700594
Це так... зовсім не поезія - скоріше просто думки.
Якось не лягало віршем, тому записала так, як давалося.
Щоб не втратити те, що в душі.
Ще раз вдячна, друже.
Мирослава Данканич 04.06.2002 18:24 Заявить о нарушении