Ствердження

Я паросток весни, зів’ялий на підтинні,
Що живодайного у сонця не знайшов тепла,
Мене зсушили небеса осінні,
Коли я знав віки і дні не рахував.

Я дощ, забутий в лоні хмари,
Що не проллється в очі цій землі,
Розп’ятої вітринами реклами,
Розриту зморшками могил на чорному чолі.

Я вітер, заколисаний красою
Без обрію просторів у степу,
П’янкою вигодуваний росою
Під пісню ковили просту.

Я порох з половецького кургану,
Очима скіфа дивлюсь з минуття,
Не та стріла, шкода, знайшла у полі надто рано,
І шабля посікла мене не та.

Я камінь в міленійнім зламі,
Хто зна’, вже скільки славних ніг
Мене топтали, буреломні зграї
Стирали, стерти ж так ніхто й не зміг.

Я дерево, що абсорбує води
Кривавих рік із глибини віків,
Не опускаю віт у дні негоди,
Ніхто бо тих не злічить днів.

Я вир шалений водоспаду,
Не раз я воду лив на європейський млин,
Ще пам’ятають мого гніву-граду
Нащадок півночі й тевтонів син.

Я джерело, поволі плину у розмаї
В обійми епохальних рік.
Що я несу, – ніхто не знає, –
Можливо, згуби новий вік.

Я не пророк, мо’ і не знайдуть люди
Мій спадок їм – цей тлінний прах,
Пересторогою я буду всюди –
Живе мій символ, слово-знак.

Я – мій народ, я весь у ньому.
Я з ним назавше, в смерті і в житті.
Ви, хто забув, і хто не чув ще грому,
Ви тут прийдешні, нам же далі йти.