Боги вмерли

Зайди до нас сьогодні в гості –
Поставим смутки на столі,
Замовим пудинги зі злості,
Згадаєм, що ми не самі
На цьому святі із життя,
Яке проходить за вікном,
Як дощ настирний уночі
Б’є по мізкам без вихідних
Сценарії наступних снів
Все тих же самих і одних
З претензією на знаття
Того, що звемо ми “в облом”.
А нам з тобою не з руки
Повчати інших, як втекти
Від тесту на засмічені мізки,
Бо я не я, та й ти не ти,
І тут співають не про нас
Дотепний гімн на той мотив,
Який вбивали нам з трибун
Аполоґети  “вільнодумства”,
Невігласів тупий табун
З серцями повними паскудства.
До книг, мабуть, їм було зась,
Що ми читали між рядків.
Ми ж бачили життя  в віконні рами,
У скла рожевого обіймах,
Учили непотрібні гами
Десь у панамах чи у лімах,
Там на поталу сонцю віддавались
На лежаках із власних мрій.
Могли лиш заздрити птахам,
Самі літали понад хмари,
Весь світ всміхався тільки нам
З його веселками, і чари
Тих днів назавше нам здавались,
Поки не гримнули нам “стій!”.
Відтоді нам заплющить очі
Не потрафляло і вночі,
Відтоді білі були ночі,
А дні? Звичайно ж, – чорні дні,
Де світить темне собі сонце,
Як правди на столі ліхтар,
Пограє тінню на підлозі
З колишніх марень і казок.
Ти пам’ятаєш, ми узмозі
Були дістати до зірок.
Чи ще і досі те віконце
Показує новини з хмар?
Не знаю, друже, де фінал
Наших новел, куди подівся,
З якими правдами блукав,
Яких зізнань іще напився
У клітках-кухнях наших міст
В компанії пательні й чарок.
Тепер у нас все навпаки,
Колись так само й мало бути:
Для всіх ми жваві лиш ділки –
Півсвіту хочемо “узути”,
Але ж не знав ти слова “злість”,
Не уявляв ти більше сварок,
Як тих, що поміж нас були
За першість у серцевих драмах.
Чи привітають журавлі
Нас із тобою, як тих самих,
З ким попрощалися в зимі,
Котра скувала наші душі.
Я сумніваюсь, – інші ми,
Не треба тішити ілюзій.
На всіх так мало доброти,
Навколо мало справжніх друзів,
Так страшно довірятись лиш собі,
Так страшно не злетіти на пів смузі.
Вгадай, де наші верби проростуть,
В чиїх полях вдягнем хрести...
Забудь, нас тут уже не ждуть.
Хоч тяжко знать то і знести,
Та в нас нема тепер вітчизни,
Її ми випадково стерли,
Хотівши виправити файл,
Що запускає нове щастя.
Так склалося, то ж і нехай,
Жаль, не скуштуємо причастя
Й як слід не справим разом тризни
По тим богам, що в нас померли.