ОДИН ДЕНЬ З...

Коли настане день,
Нап’ється вволю сонця,
Надихається смородом від міста,
Згадаєш, що ти з того ж тіста,
Протреш свої віконця
Й свій віднайдеш женьшень.
В омані від учора,
Чекаючи чогось нового,
Ти, врешті, “play” натиснеш на житті.
Який же хрест сьогодні нам нести, –
Запитуєшся в себе того,
Щоб одурити себе знову.
Ти випиваєш за сніданком
Чергову філіжанку чаю,
Її ілюзій шматом заїдаєш,
Що буде за годину хоч не знаєш,
Зізнатись в цьому “я не знаю”
Нема відваги після ранку.
Порахувавши всі сліди,
На небі, що лишилися від неї,
Для котрої ти давиш свої рими,
Присвячуєш всі ночі і всі днини,
Їй, що подібна до лілеї,
Свої думки даруєш ти.
Найшла коса на камінь
В буденній боротьбі з собою,
В спекотнім відчуванні плину часу,
Так зовсім не помітно й не одразу
В глибинах, замаскованих імлою,
Іде війна за пам’ять
Минулих весн, таких же днів,
Ускладнюючи цю хворобу,
Що ма’ для всіх один кінець,
Та ми живем і хай вам грець.
Ти не хотів зігнить в болоті,
Невже цього ти не хотів?
Десь там нехай собі і дмуть
Молоді невгомонні вітри,
А у нас тут все тихо й спокійно,
Правда, тхне, як на цвинтарі цвілям,
Нудно так, що поснуть і чорти.
Тебе ж їм, певно, не зігнуть, –
Ти звик боротись із життям,
З його дарунками для тебе,
То, може, час вже й відпочить,
Зарить сокиру й просто  ж и т ь?
Задуже пафосу не треба, –
Налили досить його нам.
І ось тебе вже зорі ждуть,
Коли опустить ніч завісу
В театрі для німих сліпців,
Душею вбогих цих людців.
Здоровий глузд ти шлеш до біса,
Вагання всі ще далі йдуть,
Цілуєш очі некохані,
Нелюбі губиш ти серця
Заради власной’ совісті догани.
Актор, зізнатись, ти ще непоганий,
Та вже втомила тебе гра
У побутово-ницій драмі
Під назвою “Життя”.