Корабель невдах

Корабель невдах кидає в океані
На рифи – їх одвічні вороги.
Підвищивши лахміття в прапори,
Куди ми пливемо – не знаєм’ самі.
Забули люк задраяти вгорі, –
Казали, – що недогляд капітана.
 
За роки мандрувань зносилися вітрила.
Залишилось, щоправда, три щогли,
Їх ми зламати не змогли,
Тримає їх незнана нам ще сила.
Вона оплакувала нас три дні,
Коли у подорож цю відпустила.
 
Ми компаса самі пропили
В портах, вітри де приганяли.
За все керманича ми кляли,
Коли як в пеклі в шторм носило.
Назад ми вороття не мали,
І все ж про те не раз просили.
 
У трюмі наші діти виростали,
Не знаючи про світло, про дощі,
Не пам’ятаючи про рідні береги,
Бо досконало мову хвиль лиш знали,
Та іграшки лагодячи собі,
Подалі у куток свій розум заганяли.
 
А їх батькам забракло віри
Узріть окраєць нової землі.
Оплакували молодість вночі,
У стані ні війни, ні миру
Тинялися по палубі вони,
Згортаючись у купи сірі.
 
Хто не скорявся спогадам  – скоряли,
Занурюючи їх по вуха у лайно,
Відформалінювали їм нутро.
Все це прогресом називали.
По м’ні ж – хоч горщиком – то все одно,
Аби лишень у піч не клали.
 
Раз по раз капітанів заміняли,
Вивішували на щоглі,
Спускали в їх обіймах якорі,
Та вірний курс усе ж не мали,
Бо усвідомить не могли,
Ми звідки і куди пливли...
 
Корабель невдах застигнув в океані
Безмежний штиль на довгії роки.
Нам часто чайки так співають із гори:
Ви, мабуть, вийшли з порту рано.
Ми ж маримо про бурі та вітри,
Про новий день, про новії світання.