МИ

Колісниці часу не спинити,
Не за розкладом ходить вона,
Її рухом неодноманітним
Гра байдужа зеґарна стріла.

Затискаючи зуби й прокльони,
Ми женемо спіраллю часу,
Відбиваємо небу поклони –
Слава Богу і слава Ісу!

Усі скарги – в небесну контору.
Там – Диспетчер (Він добрий такий).
Ніби там їх то має обходить,
Цей відрізок вже, мабуть, нічий.

Забігаєм вперед і не знаєм,
Чи вернемось по тόму назад,
Поспішаєм і все ж не встигаєм,
Щось важливо-останнє сказать.

Рекламуючи власні амбіц’ї,
Ми рахуємо дні до поста,
Аби в цій “осяйній” амуніц’ї
Показатись на очі Христа.

Нас воротить від “святості” інших,
Наше ego плює на усе,
На людців тих комахоподібних,
Яких рій тут же, поруч, живе.

Як хвостами хизуються пави,
Ми тремо свої німби щодня.
Вони варті тієї забави,
Бо за ними ж ніц зовсім нема.

Ми малюємо вдома те “завтра”,
Що влаштовує кожного з нас,
З майбуттям ми лагόдимо пакти
Про ненапад на совість і час.

А за нами розорені душі,
Запустіння самотніх сердець,
Поступове здихання на суші.
Шлях згубився – один манівець.

Загниваючи, ми не здаємся,
Крізь гангрену бубним: все одно,
Незабаром, вже скоро, здається,
Колісниця поїде в депо.