Вид ння

Долонь. Червона. Тремтить. Зникає. Темрява. Ні, зя’вляється пейзаж: на небі райдуга, кривава райдуга, страшна кривава райдуга; на землі іде бій. Вже не можна розібрати хто із ким б’ється. Видно лише мечі, кров, топори, шматки людей, розкидані по всьому полю і вогонь – страшне вогнище, яке починається на полі і ховається десь за горизонтом. І вже не видно що саме горить: чи то погребальні вогнища, чи то палають віковічні дерева. Попіл і дим поступово накривають все поле. І знов все гасне.
         Нова картинка: те саме поле, але через декілька годин. Дим вже розсіявся і відкрив зору чорне оголене поле, на якому ще недавно кипів бій.  І знову не можна розібрати хто із ким бився і хто кого переміг. Лише самі тіла, кров, шматки людського м’яса і перемазані багном і кров’ю щити та білі стяги, які ще годину тому так гордо розвивалися над цим кривавим полем, нагадують про чиюсь славну перемогу і чиюсь безславну поразку. Але ні, не все на цьому полі змінилось: залишилась страшна райдуга. Що воно? Вона начебто посміхається, дивлячись на чорних птахів, які вже почали видирати  очі та розривати на шматки загиблих воїнів.
        І знову зникає. І знову з’являється: те саме поле, але замість трупів лишились самі білі кістки. Поіржавіла зброя лежить на тому самому місці, що і в попередньому видінні, але чорні птахи уже кудись зникли і багряна райдуга якось потемнішала і почала зливатись із сірим низьким небом.
        По полю хтось іде. Це дитина: маленька дівчинка. Вона іде швидко, боязливо озираючись. Вона щось шукає. Підходить до кожного скелета і уважно до нього придивляється. Біля одного стоїть довше ніж біля інших. Нахиляється. Щось підбирає. Це схоже на медальйон чи амулет, але точніше сказати не можна: дуже високо. Вона притискає амулет до грудей і швидко біжить кудись у напрямку північного шляху......
    Зникає. Знов червона кістлява рука із загнутими пальцями. Тремтить. Теж зникає.