Додому

Мені конче треба додому,
І розумієш, усе таке,
Я тікаю,
Відганяючи втому,
Страшно,
Якщо не витримаю і розкажу усе як є.
І тоді не стане,
Ані холодних рук,
Ані тремтячих губ,
Апокаліпсис прийде,
Коли Амур, викине до бісової матері,
Свій клятий лук.
І тоді вже нічого,
Нікого не врятує,
Ані напружений спокій,
Ані стрибки у воду з моста,
Годинник стане,
Бо навіщо йому, трясця, йти,
Якщо кімната лишиться пуста?
А ти, ти можеш взагалі не повертатись,
Я вже спакувала твої речі хлопчику,
Трохи згодом, я буду добре почуватись,
А зараз вибач, я п’ю горілку, в самих трусах і в ліфчику.
Мені конче треба додому,
І розумієш, найкраще все,
Було покладено в тобі одному,
Мій всесвіт, мій безмежний космосе.
І твоє ото: «Як справи?»,
Мене не рятує від страху темряви,
Я сьогодні ж поїду до Полтави,
Щоб не розгойдувати далі нерви.
Я поїду кудись, а ти,
Не звертайся до мене: «Мила»,
Мені важко усе то тягти,
Мене осінь як соду, згасила.