Авторы   Произведения   Рецензии   Поиск   Магазин   О портале   Вход для авторов

***

Цветков Александр: литературный дневник

***


...в чужинну північ, немов по шнуру,
над Прутом, чуєш, стерхи летять;
коли я часом про них забуду -
даси - пригублю покути яд.
Розлуки напій - така отрута,
що гаснуть свічкой щасливі дні.
Бодай зів"яне чарівна рута -
журба розквітне на чужині...


***


...сумом, сумом, сивим сумом
вітер хмар не розжене,
хлібом, пугою доплуга
не запряжете мене.
Не бува синів без неньки,
як покути без вини.
Тягнуть, тягнуть козаченьки
по землі свої човни,
гуртом цугом, цугом, цугом -
вже позаду мілина.
Хай почує лях за Бугом
як шабелька заспіва...



Як у травні розквітнуть ружі
і дощі наженуть вітри
нам під ноги стечуть калюжі,
щоби разом по них бігти.
Як травневих покосів суміш
перев"яжеться в ожеред
так хуткий скороходик жюжіль
застрибатиме крізь тенет.
Коли ти про мене забудеш,
ізневірена сумом прикмет,
проти соняшної застуди
я наллю tобі ранішній мед.
Розчиниться хлющами туга
від засолу спокусливих зрад,
в час коли про тебе забуду
ти даси мені випити яд.


О, смуток мій, улюблений притулок
моїй самотності серед юрби стожар,
ти мій дев;ятий вал і перший порятунок,
сумління немочі і мудрощі тягар.
Гірчичне зернятко дитячого засмутку
в заставу візьме храмовий лихвар
і лицемірства здобич капатиме хутко
дрібною міддю до мошонки скнар.
Жадання помсти відбирає сили,
за око око - стане світ сліпим,
як той кобзар на краю небосхилу -
моєму смутку вічний побратим...


крила - сокири, крила - мости
Версия для печати


Зліва вставало Сонце з долини,
справа за схилами линуло в ніч,
дні проминали, текли роковини,
місто і доля зходились увіч.
Київ на схилах, Київ в долині,
синії хвилі, жовті лани,
крилами віють клини журавлині
крила - сокири, крила - мости.
Де ми раділи там і журились,
де ми Перуна божились одбуть
там принімали покару і милість,
де похрестили там розіпнуть.
Тут ми зустрілись, тут розлучились,
з часом родитиме і пустоцвіт.
Знову зійдемось, як винайдуть щирість
серіжка берези, каштановий квіт...


Корона - саме, як тавро,
фамільна штука.
Чим голосніше кричимо -
даремній вуха.
Якиї б не були міцні
брехні кайдани
побачить круль не уві сні
вогні Вальгалли.
До того, як зійде зоря
для неписьменних,
останній довід короля -
піти зі сцени.
Куди розстеляться шляхи,
що буде далі,
мені мольфарові птахи
нащебетали.
До шиї звабиться ярмо,
і гільйотина,
застиглий кадр в німим кіно
перед очима:
"...торкнулись губи до трави
і шепотіли
останнє слово голови
уже без тіла..."


куряча сліпота
Версия для печати


Мокву не освіжить ріка,
як щира посмішка чесноту.
Болото пестить кулика,
кулик нахвалює болото.
Стоїть рекрут без орденів -
вразливе пташеня без пір"я.
Дарма байдужим до війни,
війні байдужі перемир"я.
Незвідки саме в нікуди
з іконостасу зирять лики.
Стакан пустий на півводи,
півсклянки ви;б’ють з пантелику.
Як непристойна сліпота !
Голодних ситий не пробачать.
Злидоті замість бограча
слід куховарити удачу...


...як наразі кохання
сатаніє від дум
в моїм сердці останні
квіти в;януть у сум.
Раз назавжди кохання -
я без нього нічий,
я без нього вмираю
за тим квітом мерщій.
В моїм сердці розлуки
невгамований біль
перекручує руки
від шости божевіль,
а навколо застиглість,
безкінечна, як мить,
укриває ту милість,
що породжує хіть.
Час минає і старість
без онуків прийде,
і самотності абрис
майоріть де-не-де.
Молитовно благаю:
- повз мене не мини,-
і чекаю кохання
без спокути вини.
Ніч закінчиться в стайні
і піде в небуття.
Я чекаю кохання
на останнє жіття...


я хочу бути поряд
коли пречистий погляд
блисне і охолоне і новий
запалахне вогонь
чи то в сердцях чи то на зорях
я зберігу його в долонях
і він осяє небокрай
я хочу бути рядом
коли едемським садом
чи самовитим адом
байдуже з ангелом
чи з гадом
пліч-о-пліч не спіша
гулятиме твоя душа
я хочу бути поруч
коли чи німб чи обруч
прозорим склом
чи темним тлом
вінчатиме твоє чоло
як небо журавлина зграя
і не спасай мене благаю


я хочу бути буквою
із твого ім;я
вишиваною сукнею
останнього вбрання
я хочу битись жилкою
високого тім;я
чи просто збожеволіти
як сука без щеня


І в затишку вишневого квітіння,
в світанковій сопілці вівчара,
і, навіть, в пристрасті богослужіння,
все марно і тужливая журба.
Все промене і все знайде початок.
Облиште. Зайве, бо зі мною лиш
сурма в руках у янгелів крилатих
і до світанку ти мене простиш.
Простиш мені нетяму від розлуки,
простиш веселку літньому дощу,
простиш моє кохання без цілунків,
і я тобі у відповідь прощу
такий зненацька неприязний холод,
таку пекельну вірусну весну,
всі наші дні, що розійшлись по колу,
від камінця, що кинули в Десну.



...ми плями, цяточки на сонцях,
одвічні бранці чорних дір,
поодинокі ополонці -
кисневіки льодяних шкір,
ми наче свічки для ікони,
вона блищить, а ми горім,
палимо крила махаону,
а хрестик міддю золотім,
коли штормить ідем у море,
коли посуха сльози ллєм,
своєю святістю поборем
і Азенкур, і Віфлеєм,
не мить тримаємо за яйця,
а терпім круля без яєць,
хлібину ділимо до крайця,
а якщо ні, хай буде грець,
ми не в подобі до реклями,
і не частуєм туюмать,
щоб в самій зашкарублій плямі
промінчик сонця відшукать...


Хто тут сказав, що відбувайло цап,
відпущеник во славу Йом Кіпура,
хіба не задля того є kаssаb,
щоб українцю личила зажура.


За чорне золото парафіян
добродій цар вдяга порфіру,
із двох десятків займаних селян
на заклання один піде, офірний.


Кассапський ніж не ступить живина.
Слина тече у цап-царапа.
Тут не субот субота, а війна,
земля, причастя, кров солдата.


Липень - липи,
липень - грози,
мляве стрекотіння
вітрогонки дзиги
і така зненацька злива,
що не варто чатувати.
Липень - Сонце,
верболози,
сяйне мерехтіння
росяної змиги,
і від чорної вільшини
назбирає бруньок мати.
Липень - спека,
Липень - воля,
Свято Храмове, Престольне.
Чую - липень, кличу Ольгу.
Липень, липень,
Ольго, Ольго...


дай мені наснаги моя любо річко
не бери до тями всі мої гріхи
унеси вкрай моря вишивану стрічку
що занапастили люті вороги


дай свого завзяття жаліслива скрипко
щоб лунав над Бугом мій невтішний спів
щоб знайшла притулок крихітко сирітка
та душа раділа в далях голубих


не даруй невір’ям мені перейнятись
доброзична доле музико моя
щоби Бог у серці а на небі вітрець
щоб огнем зігріла мою ніч зоря


Я заповім тобі весь дивосвіт.
Безмежний світ за куцим підвіконням.
Не допоможе впоратись з безсонням
у філіжанці жовтий горицвіт.


Ти видував вогонь, як той склодув,
iз неба видув зорi світанкові.
Тієї ночі ти почав з любові.
Позбутися нараз не позабув.


Наразi в небі сонця менше, ніж
в твоїх очах затьмареного горя.
Тепер не посмішка моя чарівна зброя,
а губ, що зціплені, загострий ніж.


Остання посмішка чудова.
Так посміхалась тільки ти,
коли спустилась ніч тернова,
як милосердя до П’єти.


Все починалось з ополонки.
Йордан, причастя, квіт верби,
нерозмикання губ до ранку.
Плекання лютощів юрби -


і слово сховане в полові,
тоді пiшло і досі жме.
Все починалося з любові,
і все любов переживе.


...змалечку пам’ятаю я, змалечку,
ще відтоді, як серцем не скнів,
коліжанку свою, коліжаночку,
каторжанку закоханих слів,


де кувала зозуля з недолею
за прокльоном останній прокльон,
я впаду ще живим і нескореним
в зозулястий понурений льон,


наді мною пліч-о-пліч, не в лінію,
ясени зашумлять на вітру,
і натхненный чи богом, чи Ліною,
не розкоханим в тебе усну...


Паси мене, неси мене, Дрогобич,
Дрогобич варта і Дрогобич поміч,
питимий брат, свояк, покревний родич,
аттічна сіль і хліб таємних сховищ.


Дратуй мене, рятуй мене, Дрогобич,
притулок мій на чужині і обіч.
Дрогобич втрата і Дрогобич здобич,
видобувай мене серед родовищ.


­­­­одного разу я в онсені


В житті людоподібна мавпа
завзято тішиться, журбить,
і покладається на завтра,
коли сьогодні не кортить,


і носить чоботи пудові,
доки не знає про Едем,
і шаленіє від любові,
коли зануриться в онсен,


ділемить: "бути, чи не бути",
сумлінно дбає заповіт,
в той час, як плентає без смути
мавпоподібний індивід.



Час минає в буденному мотлосі.
Поодинці не зшити гнізда.
Щоб себе прищепить від самотності
на сьогодні вакцини нема.


Ні в Бенгалії, ні в Монголії
не побачиш вертепу Різдва,
а по колії, а по колії,
електричні біжать поїзда.


На північно-південному полюсі
не цвіте край шляхів резеда,
ні шляхів там нема, ні автобусів,
тільки лиш льдовита вода.


А над Ялтою - квіт магнолії,
а над Припятью біль, чорний біль.
Не підручники для історії,
а поплічники геть звідусиль.


Скільки бруду в нестройому галасі...
Милостиво благаю богів
подарунку високої справності -
чистоти рукописних рядків.


В лісі полії, з мохом полії.
Як наблизимось ми до єства,
так по колії, так по колії
роковинно промчать поїзда.


w ;wi;to Ludowe Fryderika.


О, чужина, твоїх святих хоругви
полощуть в небі не мої вітри,
і не мої, такі нерідні, букви
летять на полотні чужих вітрил.


Дощі на чужині такі недружні,
у алтаря стоїть чужий пророк.
Авжеж в свічаді у чужій калюжі
покревних відображення зірок!


Проста калюжа - зоряне люстерце,
моє рідніше із чужих знамен,
як замуроване в колоні серце,
що мав одвічний бранець снів, Шопен.


Я голос свій не чую в мікрофон,
паплюжать голос децибели в дроті.
Як заспіва на південь в небі жайворон,
за ним долаю височінь в польоті.


В загальнім хорі соло не спою,
останньою я звій не хороводю.
За спів світанок вдячен солов’ю,
як за вологу кисень вдячний водню.


Вільха росте, сивіє осокір,
В Осокорках до долу нахилилась хата.
Я ще живу, і я ще маю зір,
і пожовтілу карточку солдата.


Була весна. Сочився першотрав’єм травень,
здавалося, що місто захопив Гольфстрім,
і я сказав, що буду неодмінно правим,
а ти у відповідь: - Моїм, передусім.


І ми зійшлись, дві одинокості, невзмозі
один без одного, надалі, врізнобіч,
і вдаль пішли наперекір пересторозі,
і призахідне сонце прагнуло до стріч.


Так і живем, хоча давно минув той травень,
і вже в долонях наших гріється Гольфстрім,
я намагаюсь бути неодмінно правим,
що означає - залишатися твоїм.


про Благовіщення і Кловські тротуари.


Весняний дощ. Легкий. Квітневий.
І яв єси і пригортає сон.
Навколо гай, в гаю дерева,
і під ногами зозулястий льон.


Я в сні. Враховуючи досвід
самотної душі, я в нім один.
Без тіні. Їй не час удосвіт
в’язатися ужвою пуповин.


Дощ л’є. Нечутно. Неволого.
І сон зненацька причвалав.
Цей сон моя розмова з Богом.
Така невигадана яв.


Тече по тротуарах Клова
дощу прозорого вода.
Трива безмовная розмова
аж досхочу. Аж до Різдва.


А там, ти ба, і Вознесіння.
Благая Вість, о, як же ти блага,
коли з гірчичного насіння
зросте дрімучая тайга.



Я слухав альт. В Трубіж впадала Альта.
Струна корилася доторканню смичка.
І звуки так підсвічували смальту,
Що Богородиця вбачалась мов жива.


Я бачив Світ, весь космос неосяжний.
Він поглинав мене, як береги вода.
Оранти руки не згортались, майже,
адже на альті грала саме самота.



...в моїм гербарії не густо,
як в раціоні павука:
одна трояндова пелюстка,
одна блискучая луска,


доща племінниця - калюжа,
і цокотіння лошака,
і ця самотняя бриндуша,
остання займана душа...


Поміж домами, всупереч узбіч,
росла поодинокая тополя.
І в літний день і в літню ніч
одну й ту саму одягала льолю.


Її сорочка - трепетне листя,
як ті метелики, липневі, майоріло.
А в зимку к небу підняте гілля
таке тендітне прикривало тіло.


Нема тополі. Двір мій овдовів.
Триклятий лісоруб подіяв січу.
Обскуб домівку бідних горобців.
Вскипів сльозу солону чоловічу.


Тополин слуп оцупками сочивсь.
Так без вини в покарі плачуть діти.
Я так жадав в ту ніч, колись,
тополі замість одерев’яніти.


Від Мефістофіля - зі змовою,
єретикам - євангеліст,
на Контрактовій, в Контрактовому:
фортепіано, лютий, Ліст.


Лице обточене шляхетністю -
Перун - з волоссям без перук,
і від природньої причетності -
парчі смарагдовий сюртук.


Греміли клавіши нестримними,
на кожнім пальці ще по два,
натхненний в небі серафимами
із клавіш Ліст рубав слова.


Читав Аід із Прозерпіною
той молитовний часослов,
коли побачив Ліст за спинами
свою останнюю любов.


Як я забуду того вечора ?
І розіп;яли і воскріс.
Того, хто вічністю приречений,
я сам на кріслі вгору ніс.


іллюстрація: портрет Ліста 1847 рік Миклош Барабаш



Кинеш оком - сірий дим.
Незважаючі на стіни,
дуже синій і похилий
над решіткой небосхил.
Між дверима та вікном,
так би мовити, пространство,
вряди-годи, ой, як часто,
затавроване хрестом.
Лине дим і не спливає,
кочегарить топку час,
підкидає, підливає,
димом землю сповиває,
і не згадує по згас.
В палітурці з очерету
час із сирітських портретів
обладнав іконостас.
Від сирого більше диму,
із засохлого - огня.
Сімеон з Єрусаліму
першим визнав немовля.
Так і плентаємось світом,
опліч з ними обома.
З неабиякими - світло,
з неабиякими - тьма.


про рілля
Версия для печати


від моря края до небокрая
вузька як смужка рілля сягає
як та сніжинка життя триває
між неба краєм і моря краєм



крила крижня криють небо
вічним мороком Ереба
замість висі в небі синім
поколінне жабуриння
над землею вкрай від края
павутиння просягає
замість дзиг в тенетах душі
замість руж цвітуть бриндуші
і про завтрашнє спасіння
гомінливе жебоніння
от таку-сяку картину
мені виспав сон жахливий


най прокинувся і отже
мої марення порожні
голубінь на небі чистим
світить сяйво урочисте
люди-браття уродливі
один одному дбайливі
і саму себе співучо
розпускає сіть павуча
понад квіткою троянди
повів мрій і ямби ямби
тільки от чомусь як листя
очі тьмяні у Пречистій


..не зупинить мене твоїх чар буревій,
твоя спрага росте від живої водиці,
ізживати ручай ти мастак, лиходій,
як забудеш мене, хочь два віка живи ти.


Відстояти себе за покуттям ріки,
не згибати коліна - от самопосвята,
скільки раз ти окривдив мої рушники,
вишивають їз знову і Косів і Снятин.


Хай похилі стоять, аж, мої то церкви,
пелюстки черемшеві - як зіроньки - гострі.
Не заманиш мене, як ти хцеш, до мокви,
як мадам Чанкайші на той зваблений острів...



Тече ріка Часів, тече, не висихає.
Паромщик спить, як слід, розведені мости,
він зачитався вщерть віршами Аміхая.
Паромщик спить, ріка тече, Піпін, а ти ?


А ти ідеш звільнять мене від лангобардів,
твій кінь без броду перестрибнув річку По,
і запалив в Павії ясні зорепади,
не то ж бо й що, Піпін, дивись, не то ж бо й що.


Чини, чини свій суд на свято Маковія,
бери мій мит живцем, бери, скупий лихвар.
І ще дзвенить сурмач, і ще жива Павія,
залиш собі, Піпін, мій лапідарний дар.



Cz;stochowa молитва
Версия для печати


Ти був ближче до мене, ніж пар на морозі,
обвивався навколо гіллям красноталю,
обіцяв бути поруч, як варта в острозі,
і, як жайворон кликав: — Natale, Наталю...


Ти звучав голосніше, ніж наголос в слові,
коли пісню співав про прийдешнє блаженство,
і про сльози Марії. Ченцем в Cz;stochowie
так жертовно вимолював право на ремство.


В тобі стільки мене, скільки в лісі урочищ,
скільки в полудень тіні нарощує троща,
зазирнути на мить в твої зваблені очі
не завадить мені навіть Хетага Роща.


Втім, я знаю, напевно, із мрій Кім Кі Дука,
що в очах твоїх крига і зречення злука.


Для тіла хрест така собі принада,
ключ од замка один - потрійний цвях.
Наріжуть душу колуном без ладу
і продадуть на Пасху по шматках.


Так і збагнеш в поневірянні слави,
крізь отвори скалічених кісток -
усе життя лиш філіжанка кави
гарячої, міцної, на ковток.


Усе життя - лише оце горнятко,
і ця рука, що каву налила.
А понад Бугом знову ластів’ятко
знаходить височинь серед імла.


Верби, мої верби. Може, від журби
зацвіли до часу, як зійшли сніги,
і сіренькі бруньки в гроні вербенят
спокушають пальці до пухнастих цят.


Щоб зачервоніла ясно шелюга
ягоди калини до гілля додам.
Байдуже, що висох у калини сік,
головне, що волю він мені прирік.


У святковій сукні вийду край села,
де одвічно плаче над водой верба,
спокій де згубила і знайшла ганджу,
стрічкою лляною шутку пов’яжу.


І щоб новий вуйко з Сходу не проліз
однесу до церкви я той верболіз.
Най посвятить парох чемно оберіг
не заступить ворог дикий на поріг.


Я бачу кучері дніпрових круч,
тучних дощів безмежні оболоні,
на південь в небі журавлиний ключ,
і журавлине "кру" стучить по скронях.
О, чужина, ти нескінченна ніч.
Не північ, ні, ти повноцінне горе,
моїх рамен ти кривина узбіч,
чужих очей ти порожня прозора.
І скільки ще зненацька, чужина,
ти зрадиш до смерті моїх героїв?
І скільки ще ти переплавиш на
нікчемний прах життів на втіху хвойді?
Я бачу діл і звивину ріки,
Хрещатий яр, Аскольдову могилу,
і як шитво дівочої руки
над рушником виспівує калину.


Був день, як день. Був край весни, тридцятотравень.
Студент-художник малював життя ескіз,
ранковий аромат із дворових кав’ярень
аж догори здіймав Андріївський узвіз.


Я плентався один, бруківкою, поволі,
студент подарував один ескіз дарма,
коли мені назустріч промайнула доля,
і незнайомка оком тільки повела.


Ми розійшлись на вік за Боричевим током,
розлуку в дзвін переливали Флор і Лавр,
як їм завіщано було отим пророком,
що малював майбутнє розмаїттям барв.


І день минув. Давно ескіз покрився пилом.
Дощі бруківкої збігають восени.
Той чорно-білий кадр, розписаний чорнилом,
німим кіно стоїть в моїм застиглим сні.


Праворуч Ельсінор, ліворуч Пирогоща,
між ними порожня, така, хоч кіньми грай.
Не освіжить імла того кохання мощі.
Котить, котить в депо дванадцятий трамвай.


Дніпро ревів. Збирався люд на площі.
Дівча в жмуток вплітали гілочки верби.
І чемно князь молився в Пирогощі
аж бо помститися язичницькій юрбі.


Мине до Пасхи Вербная неділя.
Невтішну вістку принесуть сумні вітри.
Вдовиці плач, як верболози гілля,
путівльська горлиця підійме догори.


І ще від снів не розродились гумна,
і тільки зеленіти почали лани,
а все тече ланами стигла Стугна,
і тужить горлиця і пишуться псалми.


На Трійцю кожен, хто з хрестом, апостол,
і всяк повіт плете вінки з гіллям живим,
і всяк повіт стає подібним просто
на стольний Київ-град, чи сам Єрусалим.


Весни дівоцтво цього дня знеможе,
щоби одужати за дзвоном дзвонарів,
і щоб Соборний, триєдиний Боже,
пахкий любисток "на кущу" зазеленів.


Клечає «кущ» кораліве намисто,
і так грайливо виступає черевик,
що буде жито колоситись чисто,
і у Марічки буде добрий чоловік.


На Трійцю кожна дівчина - Марія,
на свій вінок вповає більше над усе,
бодай один із них затерновіє,
а ліпшого Дніпро до моря однесе.


І цього дня закінчиться морока,
і світом замандрує триєдиний Бог,
і зацвіте поділ Христовим оком,
і дев’ять сил мені надасть чортополох.


и куст можжевеловый


Звільни мене, боже,
від "завтра" і «може",
і Київ і Вільно
почують: - я вільний,
ні завтра, в безодні,
сьогодні, сьогодні !
Небавом, я вірю,
закінчиться мантра
буденності віри
в спасіння позавтра,
хай в цьому свавіллі
я вже божевільний,
за обрієм Вирій,
я вірю, я вірю...




Серед Білого моря острів.
Кам’яний навкруги очерет.
Осьде час, осьде простір,
павутиння жагучих тенет.
Острів бранців посеред горя
і в оточенні хвиль водночас.
Незворотньо так і поволі
сірий простір висмоктує час.
Осьде душі знаходять спокій.
Ось Голгофа. І так залюбки
вишини набирається сокіл...
Соловки, Соловки, Соловки.


Знову Північ зітхає на Київ
бескінечних ночівель вітри.
Ой ви хвилі, дніпровськії хвилі,
родовідні мої стовбури,
побратими мої ви покревні,
від Чернiгова до Чернівців,
понеситимете через греблі
коміссарів в сутанах ченців ?
Де ступа коміссаровий чобіт
лиш нікчемні ростуть слимаки
і нескорених чується човгіт
в Соловки, Соловки, в Соловки…



Yandex Games
AD
•
16+
Online browser games


...на Банковій неначе Козяче болото,
як в давнішні часи, знов вийшло з берегів.
І чи то блазнів хор, чи сипла калліопа
перечіпають спів цементових птахів.


Несуть дельфіни Посейдона колісницю
над кладовищем затонулих кораблів,
І борються орел і царствена левиця
над зарістю вічнозелених чагарів.


І, як завжди, перемагає третій зайвий,
і хобот пентюха переливає дощ
з криничовин небес до озера незнаних
хімерних радощів і непідкупних прощ,


де чашечки купав квітуть камінним квітом,
і кам’яні русалки зваблюють отож.
Нещасний світ, коли химери правлять світом
крізь отвори міцні залізних огорож.­



…росте на берегах Салгира
сріблястолистий верболіз,
неначе пальма та лозина,
авжеж, з гіллям напереріз.


Наперекір недоброчинним,
непересічним навпаки,
неначе крицеві краплини
цвітуть, як котитки, бруньки.


Такий короткий шлях квітіння
від самоти до спочуття.
Від Вербної до Воскресіння
на все про все - сім діб життя.


На те і є оце подвір’я,
щоби годинник знав відлік,
і відбувалися повір;я
і нині, прісно і вовік...­



…росте на берегах Салгира
сріблястолистий верболіз,
неначе пальма та лозина,
авжеж, з гіллям напереріз.


Наперекір недоброчинним,
непересічним навпаки,
неначе крицеві краплини
цвітуть, як котитки, бруньки.


Такий короткий шлях квітіння
від самоти до спочуття.
Від Вербної до Воскресіння
на все про все - сім діб життя.


На те і є оце подвір’я,
щоби годинник знав відлік,
і відбувалися повір;я
і нині, прісно і вовік...­


О, скільки сили в слові «мандрагора».
Ще як кричить новонароджене дитя.
Труба підзорна. Око Командора.
Калейдоскоп миттєвостей. Життя.


На сцені роль для одного актора
і на спочив не передбачено антракт.
Орфей співа, танцює Терпсіхора.
Адамів череп під ногами позаяк


старі гріхи не викупиш новими.
Святі місця Голгофи досі не пусті.
А світлій Пасці, здавна і донині,
нести любов і біль по Київській Русі.


Чом же так мало для щастя днів заповідано нам?
Тільки зустрів і прощайся, тільки знайшов і віддай.
Синє на синьому - синє, чорне по чорному - зле.
Скільки ще божому Сину раз воскрісать? Де-не-де,
бачиш, та сама картина: хата і гай за селом,
в хаті одна Магдалина сум вишиває хрестом.


В небі блакить всеочисна, в серці журби відбиття.
Бачиш, то наша Вітчизна. Йосип, Марія, Дитя.
Десь, на далекому Сході, передостанній рубіж.
Годі коритися, годі. Стугна, Почайна, Трубіж -
давні Дніпровські притоки. Не пересохнути їм.
Гирла вирують глибокі, саме на тим і стоїм.


Очі дівочі в люстерку відображають весь світ.
Стрічка до стрічки - веселка, доля до долі - нарід.
В серці затісно для щастя. Гідність не знає границь.
Паска. Великдень. Причастя до незглибимих криниць.
Так-то все так, неодмінно, знову весна за вікном,
тільки свій сум Магдалина все вишиває хрестом…


світлини: Микола Пімоненко «Ранок Воскресіння Христова»



Гне кирпу знов на Рим потвора-кат в боярський шкурі,
як кістка в горлі перед ним стоїть Єрусалим.
Предвічний Сейм тече, юрмить на пагорбі Батурин,
і чутно тихі голоси мандруючих хмарин.
До перемоги ворогам, як повзуну до вежі,
і навіть щільний гострокіл не захистить від зрад.
О, скільки горя принесуть звірячі нелюди ведмежі...
Якби ти знав, полковник Нос. Якби ти тільки знав,
як рознесеться по хатах на всім Лівобережжі
на триста лютих зим одна журба і стиглий біль,
на триста літ сумних в душі палатимуть пожежі…
Де «любий" брат пройшов - туга спустошення і дим.
Немає кращого за це - любити нежурливо
блакитний небосхил над гаєм сивих ясенів
і журавлиний ключ і грай і шепотіння ниви
і благовістний дзвін на Спас і зливу на Іллі.


світлина:
краєвид долини річки Сейм в Батурині


"Як той актор, що, наче, боягуз"
не наближається в пітьмі до ролі,
як бусол, бранець вітру, чорногуз
втрачає висоту свою без волі,


так саме я: мовчу, мовчу, мовчу,
не через те, що навкруги навала.
Сама любов нечуло, досхочу,
мої вуста печаткою скувала.


Переді мною аспідна плита
і в пальцях писало, немов кресало.
Кохання мить і самоти літа
римую воєдино і недбало.


Нехай вуста змикаються. Раптово.
почує око молитовне слово.


Безвусе боженя присіло відпочить
біля фонтана в Трускавці під липой,
само себе приспало в тую мить
і навіть не прикрило смолоскипа.
Як раз навколо, просто так, узбіч
шпацерувала з песиком дівчина
і визнала в тім смолоскипі річ,
що ой ой ой чого із ньой вчинила.
Така нагода двічі не впаде.
Зробила головня фонтан цілющим.
Наразі онде тіло молоде
і я лікую від кохання гущі.


Любовь нагріє воду, нібито казан,
згасити полум’я не зможе океан.


за мотивами 90-го
Версия для печати


­­­Облиш мій світ, як тільки забагнеш,
залиш мені свої поневіряння,
а як призначиш - я прийму арешт,
лише, благаю, після розсвітання.


Недільний ранок звик до перемог,
як темна ніч і хрест - до воскресіння.
Для самоти не вистачає двох.
Даруй за подарунок самотіння.


Суди мене скоріше інших бід,
без черги, доки не прийшли ординці.
На то і є біда, щоби у слід
ступати за поріг не поодинці.


Не було більшої біди, ніж лихо,
коли без тебе хоч і жив - не дихав.


про журбу і місяць в небі (за мотивами 71-го)
Версия для печати


­­Коли Харон візмье мене в полон
не плач, даруй за вигадку такую.
І навіть пам’ять варта похорон,
і не сльозами хробака частують.


Дощами вільга вабить океан.
Перо чорнила звабили навзаєм.
А ти не плач, не згадуй Іордан
в горах Яремче, зорі з водограєм.


Колотить час руками дзвонарів,
а ти не слухай колокол, він бреше,
не довіряй розпискам лихварів.
Я всім простив і ти прости. Не вперше


перемішає все байдужая вода.
Журба, як місяць в небі, знову молода.

…ні дощ, ні спека, ні святі отці,
ні зоряна мережа в сукні неба,
ні хор жерців, ні сірий мур цюпи,
ніщо не захистить тебе від мене.


Де б ти не був, який би псевдонім
не взяв собі на різних континентах,
я віднайду тебе під льодом зим,
під золотінням шитих позументів.


Заради хвиль, заради ланцюгів,
заради букв дотриманного слова,
часів прийдешніх і старих снігів,
назавжди я, як пісня колискова -


твоя Голгофа і твоє спасіння
і совість серця і душі сумління...


Кому пишатися своїм багатством,
кому дорогоцінним в стайні лошаком,
кому вродливістю, кому малярством,
кому від чистих дів гаванським тютюном.
Знаходить кожний втіху і відраду,
і всяк кулик нахвалює своє багно.
А декому все це - до недоладу.
А дехто досі дивиться німе кіно.
Нема до серця іншим насолоди
не більшої, не меншої, ніж глибина
і розмаїття батьківського слова,
що сполом все, що є на світі поглина.

A водограй звучить то високо, то низько,
як ті Шекспір і Бо, як мова материнська.


Даруй мені за непорозуміння,
за несенітницю пересторог,
за диких руж цвітіння і знесилля
кохання, що розділене на двох.


Дивись: любов, монархія, привласність.
Коріння різні адже зміст один.
В очах Амура зоряная ясність
в останню мить дівочої доби.


Хто кличе лева немовля безчесним,
коли воно пухнасте кошеня.
В твоїм коханні ледь не більше сенсу
ніж може дати жертві западня.


Я заплачу - смакуй ! - своєю плоттю мито,
аби зсередини тебе заполонити.


Вітри гудуть в оточенні вітрил
доки човну сприятиме wind rose.
Так випливати віршу із горнил
заледви-ледь допомогає розум.
Той самий дух, що говорити вчив,
мої слова позбути хоче духу.
Ні через це мій вірш зніяковів
і груди стисла дужая задуха.
Гіркий у перемоги післясмак.
Коли собою сам непереможний,
мовчу, заради побороти жах,
первісний жах, ясновельможний.
Як важко втримати в руці легке перо,
коли перед очима дороге чоло.


Любові - всі, що є ! - мої - нараз візьми,
не зволікай, не спи, а пригорни докупи.
Збагни, що не любов єси предмет любві,
а дивний мент, коли в ознобі кличеш: любий.


Як продаєш любов заради почуттів -
тебе не звинувачу за таке вживання,
а запишу до янголів-зірвиголів,
що всує сатаніють від любві жадання.


Принаді зла під маскою - моя ганьба.
Добру суворому, як самурай - шаноба.
Торгівля почуттям, як біржа роздрібна,
вбиває душу, дужче ніж сама хвороба.


Якщо любов скуєш, як річку берегами -
коханцями воскріснемо, і ворогами. ­


Чим менше слово - більше запорук.
Святі прибічники завжди готові.
Вже не замерзло озеро, Кі Дук,
а к бісу пересохло без любові.
Лише вдохнути можно без застав.
Для вихлопу потрібен посередник,
як поцілунок Юди для Христа,
а для вдови небіжчика священник.
Прошу ласкаво, дзеркало рябе,
величністю наближене до Ксеркса,
дай шанс мені запевнити тебе,
що це запевнення не мало сенсу.
Адже пів неба синь, пів неба стріли.
Позаду не Москва, а Фермопіли.­


Цієї ночі я вже не живий,
але настільки точно і не мертвий.
Я наче слуп шовковиці обдертий,
ще плодоношу пал від головні.
Уже пасуть стервятники вівтар.
Крокує скін від мура і до мура
і куций щур, пройдисвіт, гайдабура,
без м;яса перепався на сухар.
Цієї ночі з богом тет-а-тет,
диктуємо, собі складаєм іспит,
пригадуєм лише, що буде прісно,
і чим закінчити оцей сонет.
Для бога вірш не стане ближчим.
Обох до ранку розіпне пригінчий.


Вбирає все, що було і єси
покладне сердце, як дірчава губка,
вдихає роси, сльози, голоси,
і з ношею такою б’ється хутко.

І вже збагнути дійсно не змогти,
чи то болить, чи то такая норма,
чи в сердці хрест, чи сердце на хресті.
Не допоможе навіть Чудотворна.

Само воліє сердце укриття.
Бодай без вівтаря, але ж капличка.
В свічаді гасне - потім - відбиття,
спочатку тільки полум;я від свічки.


Дай, Боже, ладу і собі візьми.
Не дай відбитку згаснути в пітьмі.


На Ольгинській затоці
так сніжно від купав -
родимих плям од сонця,
що липень запалав.
На Ольгинській затоці
чудесна благодать,
як в сні і в ополонці,
як в сніжині латать.
На Ольгинській затоці
прозора і свята
здавен-давна і досі
тече жива вода.
Як музику - в долонці -
я чую: дзень, дзень, дзень.
На Ольгинській затоці
сьогодні Ольжин день.


Ох, як важко, жагуче важко,
Гірко дихати в кабалі.
Ох ти, пташко, питима пташко,
Височінь знайшла на землі.


Підмінили блакить на чорне
Визволителі - вороги.
Навіть місяць - сріберний човник -
Скутий міцно у кандали.


Чорне небо, земля і очі,
Чорні ниви і чорні дні.
Бачиш, Отче, Небесний Отче,
І церкви твої неживі.


Озвіріла, страшна навала
опоганює чорнозем.
Ох, як зорі занудьгували,
коли небо шкребуть ножем.


Покоритися? В рабстві паче
із мерзотником на чолі ?
Було важко нам, буде важче.
Годі дихати в кабалі.


Як одвіку іще не вмерли,
ще пак звісно і не помрем.
Від Чернігова - до Говерли
привітаєм царя свинцем.


Від Гостомелю і до Ялти
за шитвом живини калин
повертатись синам до хати
хочби той хизувався скін.


Ми будем жити,
і буде віяти бузок,
ми будем жити,
серед второваних стежок,
ми будем жити,
коли немає більше сил,
ми будем жити,
і обіймати небосхил.
Ми будем жати
пшениці ниви золоті
і біля хати
тини звивати із лози.
Ми будем жити,
щоб шелестіли ясени,
ми будем пити
дощі прозорі і рясні,
ми будем знати
що ми не зрадимо себе,
що наче мати,
нам Україна над усе,
ми будем жити
в Каховці, Ніжині, Дніпрі,
ми будем бити
на кожним клаптику землі
всіх недолугих
заклятих лютих ворогів,
щоби злодюги
пізнали наш належний гнів,
ми будем жити
коли ми навіть і помрем,
але ніколи
ми не одягнемо ярем.
Ми будем жити!


На те і скін, щоб гарячити звіра.
Коли ракета вщерть уразить церкву -
на сто уламків затвердіє віра.
Живий ніколи не позаздрить мертвим.
На те і звір, щоб хизуватись рам;ям.
Коли снаряд потрапить у книгарню -
на сто листочків розлетиться пам;ять.
Не заманити Дух в неволі стайню.
Не змити кров святой водой Йордана.
На те і хрестовина, щоб розп;яли.
І навіть на хресті жага жадана -
помститися на березі Каяли.
Так помстемося половців нащадкам,
гидкій орді невигаданих орків.
Відкинемо оцю навалу хватко
і знову попливуть Дніпром моторки.


Сурмить сурмач, прийшла біда, адже сумні часи настали,
чекістські нелюди нагани наводять прямо на людей.
Аж до небес той чутно біль і рветься серце, хоч із сталі,
коли мерзотні галагани вбивать кулями дітей.
Ти чуєш, кат, ти бачиш, кат - тут в кожнім камні б;ється серце,
як осокір один зарубиш - перед тобою встане гай.
Прийдуть часи, не будь-коли, і ця навала захлинеться,
і до останнього залишіть навіки наш родимий край.
Прийдуть часи, не навмання, коли імла і дим розтануть,
і ясні зорі засіяють і опритомніться пітьма.
Настане час, війна піде, і колоски зазеленіють,
і рани чорнозем загоїть і знов родитиме земля.
Прийдуть часи, не будь-коли, і ця навала захлинеться,
і до останнього залишіть навіки наш родимий край.
Придуть часи, не навмання, коли імла і дим розтануть,
і журавлі свою осанну про всіх героїв вознесуть



О, ниций скін, байдужливий до сліз,
я немовля сліпе в твоїй пустелі,
в моїх зіницях ти побачиш скрізь
принади світу в плині каруселі:
побачиш міць в оточенні слабких,
одвічну глибину, заповнену плювками,
дівочу честь в чужих руках, липких,
і зарево із душ над Соловками.
Побачиш суть в одежі із драння,
і допит правди підлою брехнею,
і як покару відбувають на
межі небес із грішною землею.
Коли ти взяв - вже не існую я.
Доки живий - не бути під свічею.


З останнім закатом
ні Сонце не згине,
ні пам;ять солдата,
ні клин журавлиний.
Лиш голос притихне,
і гай гомінливий
на зоряні примхи
приспить недбайливо.
Ми землю і голос
землі боронили.
Нестрачений колос
народжує ниви.
На спротив неволі
стоїть Маріуполь,
як доля до долі,
як жито докупи.
Час ницих принижень
і сутінок плине,
і прийде Великдень
на Київські схили.
Розвіються хмари
і ворог загине,
під сяйвом Стожарів
назавжди віднині.



Не дай ми, боже, божевілля.
не дай мені того безсилля,
коли згортається душа
без крил, без пам;яті, без роду,
коли живеш, як лиєш воду
в Дніпро з дірчавого ковша.


Не дай ми, боже, схаменутись,
спинити перекір на утиск
одвічно лютої орди
і в серці спокій очутіти.
За інші мрію заповіти
без марнолюбства, без бути.


Я мрію, щоб ясніли зорі,
в нічному напасались коні,
і береги єднав Дніпро,
щоби сказилася навала,
і щоб по льолі шила ляля
своє калинове шитво.


Не дай ми, боже, помилитись.
Дай свіжості своєї, Світязь,
мені сьогодні на хресті.
Сьогодні хрест мій - Маріуполь,
щоб завтра вихиляти кухоль
з роси на ранішнім листі.



За вогнища та вівтарі вставали міцно ланцюгами
і підіймали пустири новозавітними церквами.
Так кам;яніли бурштини, із колоска вставали ниви
і принімали від землі ми заповіт свободолюбий.
За це огидная орда лупила ниви батогами,
і так квітучиї міста ставали за ніч пустирами.
За краплі оцету ірги на губці змоченій в фіалі,
за вогнища і вівтарі, ми помирая воскресали.


Коли сурмач віддасть наказ
і просурмить грозу героям,
згадає пам;ять пару фраз
любві барочного гобоя.
І так залишиться моє
рілля неораним без ремства,
так божевілля спершу вб;є
на згин мене, затим мистецтво.
Так не напишить Мессіан
симфонію Турангаліла,
і для загоєння від ран,
всі, що вціліли, недбайливо,
серед небес, де димарі
гармат затьмили тяжко око,
знайдуть промінчик від зорі,
такий безмежно одинокий.


Півнеба світ, півнеба клято.
Життя з народження - війна.
І Бог єси, і мати у солдата,
а у матусі навіть сліз нема.
Рятуй мене, даруй мені, кохана,
не орана, не сіяна земля.
Звитяга, як і ти - обітована,
не задля згуби ниви, за життя.
За Васильків, Ірпінь, за Маріуполь,
за журавлів - у небі небожат,
за погорілі ясени, як слупи,
і за повагу до людських нащад.
Даруй мені, даруй, моя країно,
даруй і знай, що помсти не мине
ніякий кат, ні жодна нелюдина.
Відплати слово буде несумне.
Півнеба дим, півнеба свято.
І Бог єси для того, аби біль
від душ поранених відтяти,
і рідна мова чулась звідусіль.


Понад садочками полиск виблискує,
знітились яблуні сиві з яси,
лиш оточилися парості списами.
Вічна молитва : "єси не єси".


Гнізда пташині висвічує блискавка,
пестує мати пухке ластів;я,
Всіх захиститиме ніжними крильцями.
Най би біда відійшла відсіля.


Дай мені, боже, розсіяти темряву,
яблуням - квіту, крилу - вишини,
і як спокуси від райського дерева,
сили від мене для себе візьми.


Зіроньки в небі - як жито намелене,
дивляться в очі, немовби живі.
Падає квіточка з райського дерева,
біла пелюстка на чорній траві.


Я перепрошую, і ти пробач.
Дві протилежності єднають сутність.
Звичайно лиш тягар своїх невдач
несуть порізно, без присутніх.
Любові дві народжують одне.
Два полюси єднає примусово
кохання вісь, доки не стане зле,
доки один до одного: - Любово...
Дивитись в очі, аби помічать
у відповідь очей твоїх незжурність,
аби хула любові, як печать,
не зрадила ні трепет губ, ні чулість.
Віддай останнє із своїх крамниць -
та збережи лише кохання міць.


Коли фортуна спить, в презирстві від журби,
у повній самоті, знедоленим, я плачу,
оглухлі небеси зневажно навкруги
у відповідь мовчать, проклявши мою вдачу,
коли, як маятник часів*, застигли терези,
не в силах вибрати яка дорожча чаша,
чи ближче неба глас, чи рідні голоси,
чи скит мистецтва, чи відчуження монаше,
я раптом згадую тебе, моя любов,
як жайворон, що на зорі у вись злітає
з похмурої землі. І новий Богослов
складає новий гімн для висланих із раю.
І всі штандарти і багатства королів
не варті жодного із наших вечорів.


Де чорні небо, очі і вода
серед порогів веремії правлять,
навзаводи течуть часи і пам;ять
небезпремінно їх наздогана,
там дух Сірка не осторонь, узбіч,
а з кожним вдихом в груди надихає
на вольницю від краю і до краю,
і в тулумбаси б;є на Чортомлицьку Січ.
Нема у світі краще ремесла,
вам скаже люд, тендітний і кряжистий -
полоти в хлібі тирсу волосисту,
аби ковила геть не проросла.


Коли весь світ зі світлом розлучився,
всього за крок до світанкових врат,
облиш мене, невинного злочинця,
але не стань останньої із втрат,
останнєй краплей нинішнього суму
не стань, як після зливи суховій.
В оточенні задушливого тлуму
не зволікай самотності моїй.
Благаю так, як займані сміливці,
яким біда затиснула плече:
облиш із першим полум;ям зірниці,
коли плекає, більше, ніж пече.
і стане лихо вічного Ереба
лише відлунням небуття без тебе.


Чи в того сила, хто гучніше бреше ?
Чи хвіст фазана саме красота ?
З останньою пелюсткою черешні,
що падає, зростає самота.
Як повесні співа в устах цівниця
і надає жертовності ночам
най доки серпень - пломенистий вбивця,
занапастить в журбу кохання крам.
Цвіте бриндуша лиш для Філомели
і ллється спів без меж, без зайвини.
Ох... Лине час так хутко і омели
на кожній гілці тяжать ясени,
лишивши серце ліпшого уміння
плекати флер від першого квітіння.


Буває так. За втомою дрімота,
а з нею забуття і довгий сон,
аж доки невідомая істота
не вшиє в нього, як рука в шеврон,
три нових слова, сенси, три резони,
стеблини різні, корінець один.
Пронизливий. Пронизаний. Низинний.
Як перші погляд, поцілунок, сплін.
І так було. І сон пішов, і янгол
віддав тривозі ранішній улов.
Забрав і червень наш і флер і танго.
Три різних слова і одну любов.



З кожною новою вирвою,
що поглинає храм,
вірую, чуєте, вірую -
вдесятеро віддам.


З кожним тривоги сполохом,
спалахом у пітьмі,
не переймаюсь острахом,
лиш наганяю гнів.


З кожним вікном спустошеним,
звідки яси не ллють,
я не стаю знеможеним -
вдесятеряю лють.


З кожною вбитою піснею,
як би той кат не хтів
в горло залити плісняву,
вдесятеряю спів.


Не шлях важкий, а ноша на плечах.
Коли мандруєш від один до разом,
знайти у точці відліку свій страх
вдається ліпше, ніж кільце з алмазом.


А ти іди, іди, не зволікай,
не довіряй дарма пересторогам,
свої боки пришпорюй, не коня
жени, годуй підборами дорогу.


Ніщо твій невід - шаль, пустишка, пшик,
нитками куцими він зітканий із тебе.
Навздожене часи мій Чортомлик,
віднайде зиск пірнач між ребер.


Ріка тече і струмінь ділить береги.
Не відділити лиш печалі від журби.


Не вище небо. Небо глибше.
Побільше тла на полотно.
Розбите серце, наче скло,
як той етюд, не перепишеш.


Хто обіцяли ті і зникли.
Доколі є сердцебиття,
марнуй, художнику, життя,
малюй, доколе не засипле


снаряд мистецтво. Світ відлюдний.
Коли закінчились бої
лежали фарби на землі,
стояв похиленим етюдник,


на нім ескіз життя і пензель
художника. Автопортрет.
Війна доповнила сюжет
кривавим згустком літер. Вензель.



­­­­­­­­­­­ ­­­­­­­­Там де гори чорні - рути.
Червоніє таїна.
Від покуси до покути
лише літера одна.
День за днем. Перегортає.
На Іллі перегорне.
Заведе подалі плаю
непокоєння хмільне.
Гей, трембіта, гей, невтішна.
Годі тільки про сумне.
Най би там чого не вийшло,
що ніколи не мине.
Що віддав, оте і маю,
від наснаги до туги.
Викуєш мені, ковалю,
на півщастя півдуги ?



Yandex Games
AD
•
16+
Online games no registration


Жени мене, жени, безжальний час,
жени аж до пустельної облоги.
Не відкладай, пустеля, водночас,
моїй самотності важкі пологи.


Коли кохання вийде із журби
не озирнеться соняшника коло
на промінь Сонця. Посеред юрми
живих мерців не заспіваєш соло.


Як віднайду в душі передчуття,
вкраду твого вагання ниций вжиток.
Коли ти сам напасник і суддя
не може бути невідмовним вирок.


Законів вдосталь, щоб ловити гав.
Немає жодного, щоб ти кохав.


Замилюй очі, вуха приголуб
собі медоголосою брехнею.
На вістрі у кохання ясна лють
ввижається з отруйною іржею.
Не будь козлятком, так і вовк не з;їсть.
Як затремтиш перед убранням ночі,
тоді пізнаєш, нежаданий гість,
і щиру злість, і "пестощі" дівочі.
Змете на діл тебе космічний дим
із вишини захопленого згірка.
Чим більше в сяйві зірки самоти.
тим більше оку недосяжна зірка.


Дві одинокості поєднує безмежність.
В калині гроно набуває незалежність.
Бриджу, гидую, гребую.
Скверна, мерзота, гидь.
Лютістю превелебную
помсти вшаную мить


І помолюся лагідно
Вітру, імлі, хлющу.
Лисого біса праведно
Збавлю. Занапащу


Чорта, щура, напасника.
Вижену звідусіль.
Не посромлюся пасткою,
Виклюю в очі. Гний.


Сідає Сонце за Сінаєм
в підніжжі божої гори,
і старий біль не засинає,
а розгортає прапори.


Стає надмірно недостатньо
моїй душі питимих душ
і, як знайду одну, розп;яття
скандують хором: "ані руш".


Весь час зерно росте в полові.
Ікона має свій оклад.
І тільки в голої любові
споконвіків один наряд.


Два береги, два незнайомці,
ріка між ними - неборак.
Назустріч призахідне сонце
воліє вирватись навспак.


як запорожець за Дунаєм -
от неприкаяна душа,
але ж, як б;ється, як кохає
Одарку, шаблю і лоша.


Томливо так на серці, млосно,
від необачливих принад,
і тиша б;є многоголосно,
як в ніч серпневу зорепад,


і з ними падають принади,
і барви зваблюють левкас,
і замість гвалту серенади,
і замість бомб медовий спас.


Так завіщав сам Коношевич:
без своєвольства, а з умом,
в простому шанувати велич,
любити шаблю і псалом,


а дідька з Сходу зневажати,
бо він навісний курокрад,
і щоби брат стояв за брата
без необачливих принад.



Він в окопі. Його поливають ворожі гармати.
Він підйому в атаку підспудно відтягує мить.
Він кохає її. Він не вміє її не кохати.
Тільки марить, аби вона встигла його розлюбить


Ще задовго, задовго, і ще раз задовго до мента,
Коли вуха почууть "в атаку!" останній наказ.
Він готовий до всього, до страти, як вухо Вінсента,
Аби тільки вона розлюбила його воднораз.


Аби тільки атака наблизила до перемоги
Він закриє товариша серце своїми грудьми.
Вічну славу спіткають, він знає, солдати, не боги.
Він не хоче, щоб вічна любов увійшла в її сни.



Yandex Games
AD
•
16+
Online browser games


Тягучий серпень, як густа камедь,
тече по слупах виточених вишень,
і покаянням сповнений ущерть
протяжно вторить: - грішен, грішен.


Багатозгубний, триклятущий гріх -
гилить по ніжності вишневій.
Від прочування долі до зловтіх
не серпню дякуй, віршареві.


Це він - твій сум, твій біль - віршар !
Це він з серпом - твоє сумління,
непевна тінь твоїх примар,
жага вишневого коріння.


Він і породить і на мед зіллє,
стоокий страж, серпневий сомельє.


О.С.


­Із долини до вершини
не примари, а плаї.
А у дикої шипшини
квіти менші за шипи.


Коло ватри коломийка.
Зорі - блискітки вогню.
A трембіта не сопілка,
не любов співа - журбу.


В Буковині диво-дивні
на медовий спас сади,
a в весільній сорочині
не мене чекаєш ти.


До заплави з верховини
струменіють ручаї.
По моїй долинi нині
жене вітер кураї.


Класична музика. Війна.
Дві протилежності причастя.
Тремтить за вибухом струна.
Тополі падають шпичасті.


Глухий, як Людвіг, старий лох,
себе не пізнає в свічаді,
і піаніст, спустившись в льох,
не чує коди канонади.


Натомість музики на двох
і замість колисанки чути
симфонію нічних тривог
закутий вокаліз осмути.


Степами, луками, шляхами
серед покинутих могил,
під скрип чумацької мажари
наздогоняю небосхил.


В калюжі - ліпшому свічаді,
збираю виблиски зірок.
О, ці вабливі зорепади.
О, ці принади заморок.


Володар літ і женчик - серпень -
моїй дружини любчик, брат.
Тасьма до самих кревних зведень -
двобій елегій і гармат.


Короткі ночі, довгі днини
струмить життя із соломини,
лише кохання б;є взахлин.
Ось мій часопис, часоплин.


Ось і серпневий вечір. Тиша
і зачарована Десна.
Душа стає на вік мудріша
і не стишається війна.



Були зима, весна і літо.
Зійшли вітри, вода, сніги.
Лише не в;януть горецвіти
і сатаніють вороги.


Тратують жито танки, танки,
і скиглить ранена земля,
і б;ють по мальвах скалки, скалки,
і рветься в небо журавля.


Туга і сум по Україні.
Не більше їх, аніж шальги.
І в цьому неозорім гніві
кохання нищить ланцюги.


­­­­­­Вже сивина на скронях
і голова хмільна,
замісто снів - безсоння
взамін пісень - луна,
вже забуваю більше,
ніж бачу нових див,
а вітер все колише
ту вербу, що любив
поодинокий ясен
з околиці села,
про нього: - милий блазень,
так думала верба.
О, як нестерпно прикро
ковтати трутизну,
коли у мрії викрав
чагар оту княжну.


Не буди біду в дивному саду,
як розбудиш най погубиш
голову свою.


Не шукай скорбот, невеселих нот.
Лихо ходить тихо тихо,
наче оцелот.


Не волай на злам, не про те журба.
Тиха втіха білих віхол -
яблунь ворожба.


Ось упала тінь, всупереч імлі,
ця пелюстка - білий згусток
щему на землі.



Кружили журавлі над Бугом,
вода текла, а не часи.
Я був тобі найкращим другом,
а ти промінчиком яси.


Ми, як птахи жадали волі,
і ми були в пітьмі ночей
один у одного в полоні,
і вії лащили плече.


До мене ти і я до тебе,
як тополина до верби,
як за прогрішенням молебен,
пеклись любові, не згуби.


Нічого так і не змінилось,
буяє стерх і Буг тече,
за ним літа течуть на виріст,
лише не вабить вій плече.


На те і правда є, аби прийти повчасно,
коли вже клята лжа збирає бариші,
і чесне слово рясно так залито, рясно
шарами бруду скалоокої брехні.


На те і віра є, аби імла розтала,
і корабель пристав до нової землі,
і новий світ палав від блискітки кресала,
а мрії гинули у прирві веремій.


На те і є любов, аби журба співала,
аби одвічне "кру" і журавлі.
І невимовно, пошепки - "тобі, кохана?",
а відповідь лунала - "Люба ? Ні..."


На те і є часи, щоби п;ясти і красти,
голгофа є і воскресіння, щоб
до вівтаря життя устигнути покласти
три жертви: правду, віру і любов.


світлина: Тетяна Яблонська, "Ворог наближається", 1944



Н.А.


Тужливо гра трембіта, тоскно.
змішавсь і місяць і зірки.
Даси бджолі м;якого воску,
і мед отримаєш терпкий.


Які плакучі в іви віти.
Бджолу сумління жме густе.
Візьме пилок з горілих квітів
і буде мед гіркий зате.


Прошу тебе, не цього вересня, не цього.
Ще пошепки. Ще нанівець не випала шопта
і не готово серце дати відкупного
за спокій неприкаяних і зімкнені вуста.
Осіннюю журбу плекати не на часі,
коли аж до кісток трясуть ворожії вітри,
коли сам бог собі не знайде іпостасі,
прошу тебе і перепрошую: візьми, зітри
мої гріхи, мій вересень, до серцевини,
до скиглих слів і пустоти гнізда неприйняття
і воз;єднай все неподільне воєдино,
в один жмуток: мене, кохання і життя.



Весною повінь на Десні,
пливуть і луки і причілки,
і повертають уві сні
у повоєнні Новосілки.


Ще квітень сонцем не прибрав
переддосвітню холоднечу,
і журавлиця і журав
в гнізді насиджують малечу.


Тече Десна і сон тече.
Весіннє небо - синє, синє.
Шкарупу видавить плече.
і журавля політ постигне.


Вода нахлине і спаде,
зубрівка зацвіте по луках,
і так не поспіль, де-не-де,
душа з душею зашушука.


Чи можу я співати гімн тобі,
як ти моя найліпша половина,
коли твій посміх у моїм гербі,
і оберіг мені твоя світлина ?


Нарізно жити є один резон -
аби віддати кожному належне
і заробити право на полон
для себе в самоті, як світ, безмежній.


Прощай розлука, чорна із тортур,
сумне дозвілля щуплої свободи.
Руйнуй, кохання, недоступний мур,
черпай долонями зірок клейноди.


Тобі, любов, тобі моя осанна,
через полярно-льодовиті океяни.


Публічний торг не має доброти,
коли краса не більше, ніж націнка
до панської спокуси наготи
душі живої, як в руці сніжинка.
Найважча ноша - це твоя ганьба,
хоча вона всього ефірна пляма,
не розгинає більше за горба
на зламаним хребті царя Пріама.
Пройде і штиль, і біль, і буревій.
Спіймати чайку неспроможні хвилі.
Нехай ти зраджений, але ж ти мій,
як зорепад на Спас на небосхилі.
Коли журба товста - кричать вуста,
і бризки слів лише луна в могилі.


Шумить садок на березі ставка.
Ти чуєш, вересень, це я кохаю.
Віншуй у вирій журавлину зграю.
Як виднокрай моя любов тривка.


Таке коротке нам судилось літо.
Зате який же серпень був п;янкий.
Шумить бузок, на нім пожовклі квіти,
незрізані, і в серці біль щемкий.


На часі заморозь і коні в стайні
і під озимі брати лемеші.
На те і вересень, що не останній.
На те і мальви, щоб були вірші.


Шумлять сади, вітрами оповиті.
Несуть любов по всій землі вітри.
Такої більше не знайти на світі,
хоч всі ромашки тричі обірви.


світлина: Микола Пімоненко, "На річці", 1900.


Які дива, які ужинки.
Зимовий мед підсніжних сцилл,
збирають льодовиті бджілки
в оголених лісах довкіл,


і давниною оповитих
і в павутинні срібних мрій.
Як не знайде завади вітер,
не заспокоїться мерщій.


Як пролісок із цибулини
зимову кригу пробива,
так і любов із серцевини
дає повітря для крила.
­
Якби життя складали тільки зими
засумували б журавлі питимi.



За порогами сонце впало в море божевіль.
Промайнула і занепала доля мимовіль.
Як літала вона, літала, чайка навкруги.
Їй було так всього замало, крім життя жаги.
Скільки раз танцювали "горлиць" правні козаки.
Більше себе бояться Хортиць чорта служаки.
На болоті не спить потвора, засипає біль.
Не відтяти руки від горла, дотягнутись тіль.
Крила чайки несуть угору, аж за небокрай.
Не засіяти в ніх покору, скільки не лякай.
Сьогодні ніч, як незбагненний біль.
Відпустить лиш на мить і так прошиє.
Так припече судома божевіль,
як Немовля з Мадонною у Шилє.
І ти не спиш. І ти іще живий.
Чи просто не навчився умирати.
Чи просто стиглий місяць восковий
ще не палає, як ліхтарик страти.
Як хочеш ти дізнатися, про що
болить цієї ночі незбагненно,
простибіг не проси собі щедрот,
лише комонно, вогненно, надхненно,
так просто оком в очі зазирни,
вперш Немовляті, а затим Мадонні,
і без останку в болі розчинись,
чи стань камінчиком на дні безодні.


світлина: Egon Shiele. Mother and Child (Madonna). 1908


Вже не спиться, не сниться. Весна.
Тільки серцe судомить мерщій
ненаситна війна.
Не зозуля - луна
від розриву - диктує вірші.
Окопалась у житі вiйна
сотнінадцять нескорених діб.
Скільки ще ця весна,
скільки вб;є ця весна,
лише ластівка знає в гнізді.
Перед наступом тиша така,
що ні бог не спасе, ні бліндаж.
Ця весна так тривка,
ця весна так тонка,
як в соборі готичнім вітраж
Двадцять третя на світі весна.
Першоцвіти застигли в льоду.
- Ти для чого, війна ?
- Ти навіщо, війна ?
- На біду, на біду, на біду.
П;є війна недозріле вино.
Найміцнішого в світі нема.
Ластів;ятко само,
в смутку б;ється в вікно.
Відпусти його, весно, дарма.


Не буди ти мене, не буди,
від життя не буди Гавриїл.
Дай мені хоч відлуння доби -
гарувати без ангельських крил.


Вознесе капеллан Отче наш.
В час, коли починаються сни.
Поміж мною і богом бліндаж,
а на серці світлина, де ти.


В казанку закипає розмай,
зорі вказують правильний шлях.
Не чекай ти мене, не чекай,
До Різдва на своїх небесах.


Крига скресне і вщухнуть вітри,
поросте синім льохом межа.
Не жури ти мене, не жури
за несказані вчасно слова.


Над рікою ранкова імла,
завиває меандри Дністер.
Не була ти мені, не була
так жадана, як нині тепер.


Не буди ти мене, не буди,
від життя не буди, Гавриїлe.
Дай мені хоч відлуння доби,
прибери свої янгольські крила.


Вознесе капеллан Отче наш
В час, коли починаються днини.
Поміж мною і богом бліндаж,
а на серці - з тобою світлина.


В казанку закипає розмай,
чумаки шпацерують шляхами.
Не чекай ти мене, не чекай,
не заваб до Різдва небесами.


Крига скресне і вщухнуть вітри,
поросте синім льохом стежина.
Не жури ти мене, не жури
за одну необачну сльозину.


Над рікою ранкова імла
завиває меандри Дністрові.
Не була ти мені, не була
так жадана, як нині, любове.


світлина: Нагорянські скелі-говди на Дністрі


Ох, не проста у волі доля.
Неначе голуба крило,
то вилітає із долоні,
то не піднімеш, мов цебро.
То невагома, як пилинка.
то так прижме, хоч кіньми грай.
Авжеж, минає без зупинки,
коли в депо котить трамвай.
Самотна колія - дві рейки.
Подоби дві. Одна любов.
Коли на волі соловейки
їм не потрібно молитов.
Як б;ють не дзвони, а негода,
не захистить скляне вікно.
Там є любов, де є свобода.
Ще не пшениця - вже зерно.
Йому рости, рости поволі
і вириватись із ярем,
щоб стати хвилею у полі
і на причасті пластівцем.


світлина: Микола Ярошенко. Всюди життя. 1888.



Твоя краса - мов рибака принада,
спочатку вабить, а затим у кіш,
в переплетіння, розчинитись між
пліток і пліток, суєслів і зради
щоб позабути прізвище, імення
в гуртожитку без божого кутка.
Така твоя робота кропітка -
пророчити минуле в сьогоденні
і рахувати до пришестя дні.
Ну, а мені ? Як жити ? А мені
тебе не вистачає навкруги,
на розі вулиці, дощу, епохи.
Тепер ти сон, на блюді у Солохи,
відтятої від слова голови.


світлина: Олександр Мурашко. Girl in a Red Hat. 1902


Майорить зоря вечірня,
відзеркалює шляхи
від ночів;я до ночів;я.
Степ і небо. Сліпаки.
На пониззі знову вітер
оминає осокір.
Загляни їм в очі, світе,
чорноті наперекір.
Най заглянеш - ужахнешся.
Дзвони серце відіб;є,
як побачиш у люстерці
відображення своє.
Скільки горя та недолі
в покалічених очах.
Скільки прагнення до волі.
Слід у слід їх не прочах.
Їм плести несамовито
колотнечу бездоріж
мандрувати страшним світом
не на дотик, босоніж.


світлина: Микола Ярошенко. Сліпці. 1879.
Про Наталку Полтавку або сон Дон-Кіхота
Версия для печати


­­­Ось вам і сон в руку. Дивний-предивний.
Для порозуміння, віщій, невинний,
сумний, невеселий, неначе Голгота,
до рання наснився цей сон Дон-Кіхоту...
В юдолі скорботи, де царствіє зла,
на бій Дон-Кіхота викликує тьма.
І старець білястий ладнає сідло,
бере замість списа від човна весло,
цедро надягає, як новий кашкет,
і, як в самурая, в петлицю букет.
В таких обладунках він лицар, козак.
Щоб лисого чорта потрафиф би шляк,
готовий на подвиг, чи на кількасот.
Затримайте подих, іде Дон-Кіхот.
Його атакують, на смерть, вітряки,
і, дужчі за вітер, чужії гріхи.
Дзвенять о кольчугу кінцівки від стріл -
шпичасті посмуги неввічливих слів.
Даремно, ганебно лишитися крил.
Кружляє по небу Кіхот без вітрил.
І прямо на землю з млина висоти
впадає ідальго останнім з чоти
чи-то, божевільних, поштивих, чи-то.
Затримайте подих. Заснув Дон-Кіхо.
І сниться Кіхоту зворушливий сон,
що він десь у полі і зовсім не Дон,
а чемний добродій, з часів давнини
мірошник подільский, чи з Галичини,
а, може, з Полтави, а, може, із Сум,
потроху на сон став спускатися сум.
Аж ось і з;явилась дружина його
і тут же розвіяла, що до чого.
Йому принесла до обіду гостинець -
шмат чорного хліба, аж він українець.
Мораль цього сна зрозуміє читач.
Байдуже ти звідки, чи мельник, чи ткач,
чи ти вінничанин, чи ти з Буковини,
як любиш країну, як гроно калини,
як будеш обох до кінця захищати,
доколі не вщухнуть ворожі гармати,
і списом і шаблею, так, голіручно,
аби не палали урочища Бучі.
Аби "віє вітер" співала Полтавка.
Аби ту сопілку все слухала Мавка.


Нам наснага до душі
і біда не коїться.
Наші руки - лемеші.
Наші любі - горлиці.


Берегти нам білий світ,
день і нічь з сузір;ями.
Нам на Спас дожати хліб,
а до Паски сіяти.


Всі пороги навкруги
подолаєм вільними.
Нам не страшні вороги
разом з божевільними.


З нами небо і земля,
журавлі і Хортиця,
з нами думи Кобзаря,
Бог і Богородиця.


Світлина: Свята Діва Марія Оранта. Софійський Собор.1011-1018 роки від РХ. Київ.


Подзвони мені, як можеш,
хоч на хвильку, подзвони.
Кожну мить чекаю, кожну
в павутині тишини.
Бачу там, за видноколом,
спалахи височини.
Як не можеш телефоном,
жайвороном подзвони.
Як не можеш подзвонити,
напиши мені листа.
Принесе погожий вітер
сторінок твоїх півста.
Як не встигнеш написати
сотні, тисячі віршів,
через вибухи гармати,
хоч цидулку напиши.
Дай душі покоя сплеску,
най закінчиться двобій,
напиши хоч есемеску,
на два слова, що живий.


Коритися злодію годі.
Щоб мальви розквітли в саду,
візьму вишиванку в червоній оздобі
на щастя, на бій, на війну.
Спитайте у понтійпілата,
як істину гублять ущерть.
На стрісі лелека, поштарик кошлатий,
засватав у Сватові смерть.
Душа повертається, ніби
в матусин садочок птахи,
у рідний садочок, ні Семіраміди,
на диво, лягають шляхи.
Сорочку у білій оздобі
Матуся розшиє у сні.
Дорога проляже ще дальше, за сходи,
де вирій і де журавлі.
Літає весна над ланами,
буяє у серці любов,
і квітнуть каштани містами-садами
і смерті немає, немов,
і квітнуть каштани містами-садами
і смерті немає, немов...


Світлина: Микола Пимоненко. У похід. 1902



...не хватит пальцев и на сотнях рук,
чтоб сосчитать определенно сколько
внезапных раз выхватывал рассвет
моё окно из мягких лапок ночи
и явь бессонницы мои сушила
губы под песни ранних соловьёв,
которым дела нет до всех неспящих,
которым вторит карканьем ворона
про то, что ночью стих не дописал.
Так было, друг читатель мой, вчера.
Или уже сегодня. Грани стёрты.
Когда изночница берёт в полон -
не вырвать разум из силков безумства,
по крайнем мере, до тех самых пор,
что не закончат рифму, а поставят
точку, всего последнюю из трёх.
И ты не спишь, а ждешь прихода ночи,
и новый стих ложится на тетрадь...


Как часто мы готовы продавать
за мелочь то, чему не знаем цену.
И принимаем медь за благодать,
и покупателя за суверена.
Засим теряем больше, чем берём,
когда дешевле ссуды закладная.
Так проживаем новый день за днём
прошедшим, каждого не замечая.
Такая вот, блажная, круговерть.
Такие вот, привычные, устои.
Ведь только раз нам суждено посметь
узнать чего на самом деле стоим.
Ведь только раз мы ценим не себя
и всё готовы потерять на свете.
Любовь моя. Любил. Люблю. Люби
меня по неоплатной смете.


Палає ніч. Зоря переддосвітня.
В огні Попасна і Борзна.
Кому триденна, а кому столітня,
на схід від Франції війна.
Давно оплакана і спить Лаура.
Не виліковують слова.
А Notre-Dame de Boutcha Азенкуру
чи брат по крові, чи вдова. *
Палають села, душі від огуди
в краю смарагдових смерек.
Не помічаєш, друже? Далі буде.
За Маріуполем Дюнкерк.
Комусь історія - лише сторінка,
перегорнув - новий сюжет,
мені ж вона - моєї українки
без сліз і в посмішці портрет.
світлина: William Cave Thomas. Petrarch' First Sight of Laura (Перший погляд Петрарки до Лаури)
* Нотр Дам (Notre Dame) це французький вислів,
який у буквальному перекладі означає «наша дама» чи «наша леді», тобто жіночого роду.
Слово "собор" - cath;drale; - не звучить у повсякденній та загальновживаній назві Собора Паризької Божої Матері
французською мовою, але також відноситься до жіночого роду у французській мові,
на відміну від української, де має чоловічий рід.



Палец давит до дна гашетку.
Дым над сопкой встаёт лилов.
В сутках это бывает редко.
Чуть почаще, чем в них часов.
Вспоминаю тебя и астры,
становлюсь, как пороги, крут.
Не волнуйся, не очень часто,
только каждую из минут.
Слышишь, клич. Журавли над Бугом.
Ты меня извини и снись,
снись, мой сон, где туманы лугом,
чуть подольше, чем эта жизнь.



Сліпий так явно чує голоси.
Німому око не замилиш...
Аби дійти не вистачить версти
до цілі і скучає фініш.
;Корона тисне дужче за вериг,
але її не розірвати,
і ось, розп'яття - кращий оберіг
для проклятих і для проклятих.
У Попелюшки руки мов люшня*.
Лиш видихне і знов готова
удосталь вирити для короля
м'яких стільців - купин кротових*.
А ти присядь, король, відпочивай.
Далекий шлях від Азенкура
до полум'я, що запалив Руан.
Надалі - слава ! Не зажура...
* - дерев'яна деталь, яка зв'язує вісь воза з полудрабком
;* - here on this molehill I sit me down. Shakespeare. Henry VI. Act 2.Scene 5.
світлина: Говард Пайл (Howard Pyle). Жанна Д'арк у в'язниці. 1911 (?)



дума Жанни напередодні страти
(30 травня 1431 р.)
На ніч у лузі травневому затишно.
Чутно, як місяць пливе.
Час моїм мріям збуватися пташкою
в небо нічне.
Ніч - моя матінко з тихою вдачею,
не умалити краси.
Час запитати себе необачливо:
- хто ти єси ?
Нічка сягає від краю до обрію,
наче хода у сліпця.
Будь, моя мрія, такою хороброю,
аж до кінця.
Дай мені, ніченько, в тебе навчитися
вічно кохати лиш мить,
і на світанку у світ розчинитися,
хай пощастить.
Чую, близенько вже божиї янголи,
як оксамит голоси.
Знаю, що трави свої вже доглянули
краплі роси.
світлина:
Чарльз Фредерік Голді (англ. Charles Frederick Goldie; нар. 20 жовтня 1870, Окленд — пом. 11 липня 1947, Окленд) — новозеландський художник.
Жанна Д'Арк. 1896 р., Париж.


Какой резон искать разгадку.
Мир сам себе необъясним.
Судья решит, мы по порядку
la t;te от corps освободим.
Сильнее разума безумство.
Лиловый луч из-под портьер.
Поможет справиться Прокрусту
incorruptible Robespierre.;
Вот голова, ведь в ней проблема,
а тело - просто моветон.
Как там дела в садах Эдема,
tout est l;gal, Monsieur Danton;?



Останній довід королів -
гармата часто, зрідка диво.
Героїв - Франції синів -
хоч гать гати, єдина - Діва.
Коли навала так міцна,
а бранців короля чимало,
сідає жінка на коня
і відкидається навала.
Напередодні лошаки
лиш бачили її на спині.
Хоробрі нині пішаки
скандують вголос: Господиня!
Вартує подвигу життя.
Дівоцтва так жадає ватра.
І на її серцебиття
ніхто не вилив ані кварти.
І в кожнім серці-камінці
в соборі давньому Руана,
що ваблять сонця промінці,
лунає досі - Жанна, Жанна.
Сьогодні Франція - ось тут,
де біль, війна і Маріуполь,
де плаче Буча, а Бахмут
стоїть плече-в-плече докупи.
Злітають в небо прапори,
прострілені сльозяться фляги,
і нових Жанн до боротьби
запалюють її звитяги.



Ты цвёл вчера, сегодня стал
обыкновенным сухостоем.
Подмостки, паперть и вокзал.
Рутина зрителя не стоит.
Твой холод - проигрыш вдвойне.
В залоге святость Палестины.
Не знал ? На медленном огне
становится кувшином глина.
Мне суждено не отвыкать
глоток растягивать по капле
и в одиночества кровать
ко мне ты попадешь навряд ли.
картина: Зинаида Серебрякова. Портрет балерины Марии Добролюбовой. 1922(?)



В.Я.
Кто думал дюны - это край земли,
Тот ошибался. Тут её начало.
Земля и море. Суша и залив.
И ветер сосны истово качает.
Стоять и помнить лозунгам назло
Не редкость, но диковинное свойство.
Здесь столько лучших стоя полегло,
Что быть средь выживших уже геройство.
Благословенный край, где знают речь
Отцов и птиц и берегут наречья,
Где нет тепла, но если приналечь,
То можно солнцем северным обжечься.
И здесь всегда так рады журавлям,
Особенно, когда они живые,
И здесь ярем носить последний срам,
Как в тех краях, откуда кошевые.
картина: Сергій Васильківський. Козацька левада.


И.П-П.
Раз-два-три, раз-два-три, раз-два-три-раз.
Под прицелами глаз довоенной зари
танцевали мы вальс нашей первой любви.
Не таясь, не боясь ни сумы, ни тюрьмы,
мы свой свадебный вальс танцевали взаймы.
Раз-два-три-раз-два-три-раз-два-раз-два-три-раз.
Мы танцуем вдали от себя этот вальс
и окопы войны между нами сейчас.
Вторят нам воробьи. Затяжной перепляс
обручённой любви этот Киевский вальс.
;Этот Киевский вальс не смеясь, не смирясь,
мы танцуем в пыли, раз-два-три-раз-два-три,
под пунктирами трасс, не понятных уму,
мы танцуем в дыму фронтовой этот вальс,
этот Киевский вальс нашей свадьбы в Крыму.
Ходят вверх, ходят вниз пароходы в круиз,
По канату влекомы ходят в гости паромы.
На бегу оглянись: то ли даль, то ли близь,
то ли свадьба и ужин, то ли вполсыта тужим.
От начала до плит, знать, вагончик скользит
и, как рельсы, сугубо, не смыкаются губы.
То ли вверх, то ли вниз - продолжается жизнь,
как узоры за нитью, как стихи по наитью.
Раз, два, три, раз, два, три. Сеют хлеб плугари.
А каштаны, гуляя, соловеют от мая.
Посмотри, посмотри, вот плывут корабли,
а вот баржи на суше так зевают досуже.
Будет ночь, будет ночь. И легко, и невмочь.
И Луна над Днепром и Владимир с крестом.
Будет день, будет день и завянет сирень,
и ты скажешь игриво, что меня разлюбила.
из невошедшего в 1000 и одну ночь
Шелковистую приправу - луговую крапиву -
на десерт закажу, чтобы жизнь не казалась халвою,
а потом хоть потоп, утону в дежавю :
крапива, крапивы, крапивой, крапиве, крапивою.
Поселилась в лесу под горою Судьба,
а гора называлась Большая Беда,
и намедни отправился Алибаба
с этой самой бедой сводить счеты.
Сунул ноги в штаны и за щёку обол,
и пошел, но пещеру судьбы не нашёл,
а на гвоздь наступил и пяту проколол
и отдался усталый дремоте.
На жаровне поспела лепёшка-Луна,
и над путником нашим рассеялась мгла,
и Большая Беда и чернуха Судьба
под собою его увидали.
Ни к чему за щекой ему ломанный грош.;
Не Амур, но в печали чертовски хорош,
от такого желание не отведешь
и слетели вуали и шали.
И на ухо ему прошептала Судьба:
- дома дети кричат и жена холодна,
а в кувшине одна дождевая вода,
хуже голода только холера,
и тот час повернулась к нему не лицом,
и уселась вразнос не на шапку волос,
и совсем не вопрос будто вкопанный врос,
и открылись ворота пещеры.
Безотказная шалава, злополучная судьба,
тук-тук-тук, - вы ко мне?, -не к тебе, за тобою.
Приласкала любя, как стрелу тетива:
крапива, крапивы, крапивой, крапиве, крапивою...


Я ще не жив, а вже обтяжений. Зажуро,
який нестримний тиск твоїх тісних манжет,
що навіть зойкнути не може сивий джура,
а навкруги - буяє травнем фіолет.
Душа моя, ти від народження до страти
мені дружина і коханка і суддя
і вільна пташка, замурована за грати,
мене схиляєш щотравнево до пуття.
Прийдешній світ мій, зоряний чи темний,
мені байдуже, що твій камінь намолов,
чи дасть олива свою гілочку, чи терен,
одне прошу - дай пережити травень знов.
А.П-К.
Весенний, ласковый денёк.
Мелькает пёстрый мотылёк.
Ему никак неймётся
найти себе невдалеке
нарядный домик на цветке,
где хорошо живётся.
Подул легонько ветерок
и на обочине цветок
зацвёл на солнце.
Ему конечно невдомёк,
что рядом ищет мотылёк
пристанище и вьётся.
Колышет ветер лепестки
и крылышки - вперегонки.
За маем не угнаться.
Всё обгоняют пустяки,
а нам, надежде вопреки,
не оставляют шанса.
У нас не крылья - сапоги,
но те же, истые, круги
и нам с тобой знакомы.
Когда сбиваемся с пути
мы просим лучик: - помоги
найти дорогу к дому.
Цветок любить благоволит,
к нему, смотри, летит, летит
метелик невесомый.
До наступленья майских ид,
где сядет, там и будет свит
шалашик из соломы.



Я.С.М.
Не потурай журбі, не потурай.
Дивись, на схилах зацвіли каштани.
Так мав би пишно виглядати рай,
пригадуєш листівочку від мами ?
Її душа - тепло в твоїй руці,
дзвенить і тьохкає, мов рання пташка,
i кличе в довоєнні Чернівці.
Вдихнути легко, видихнути важко.
Як видихнеш - проріхи залатай,
відкрий всі двері у стодолу,
купи білет, сідай в трамвай бажань.
Він незабаром вирушить по колу.



Диане
В Гайд-парке дождь. "Пора короновать,
чтоб маятник не пошатнулся влево" -
он помнит, как ему сказала мать
в последний раз. И стала королевой.
Почти на вечность затянулся блиц.
Уж скоро правнуки закончат школу,
а он ещё всё моложавый принц,
рисует домики и любит колу.
Какое дело кельту до омел,
пока ловцу благоволит Диана.
Но помело метёт, и принц наш овдовел
скорее вовремя, чем слишком рано.
Порфироносная без стирки ткань.
Наследнику негоже жить в нервозе.
Тут подвернулась старая лохань
и неурядицы почили в бозе.
Не долго плакал по принцессе принц.
Занять пустое место - не задачка.
Нет ничего правдивей небылиц,
и стала новою принцессой прачка.
Величество не терпит "вопреки".
Кентерберийский, обходи препоны,
чтоб были чистыми царя портки
и мытею обремени короной.
Вот это сервис, комплексный эскорт.
В Гайд-парке дождь и неприкаян Гарри.
Готовит ужин мачеха-консорт -
сельдь-иваси на позолоте в кляре.
Ю.А.Д.
Я плентався один Хрещатим Яром,
дробив на двох із ранком самоту,
навкіл життя буденно так минало,
як сніг у травні, гінко, на льоту.
Я допалив останнюю цигарку,
і викинув надії до сміття,
як ні з чого з'явилася квіткарка
із кошиком досвітнього квіття,
босоніж, ба, втім з дивними очима.
Вона з моїм перехрестила взір,;
так вочевидь і так непозичимо,
як може тільки сонце з верхогір.
Було так важко. Легше вже не буде,
коли в кишені дирка від гроша.
Як в захопі її здіймались груди,
як линула до них моя душа.
За весь букет бордових оксамитів
за півціни віддав їй півжиття.
Лише за цим слід марити і снити,
лише любов не варта забуття.


за мотивами 29-го
В опалі долі і твоїх очей
втрачаю власне королівство,
і в самоті, як збоченець Орфей,
навчаюся легко і чисто
задовольнятися найменше тим,
що дарить більше насолоди
і на шляху до вільних палестин,
втрачати залишки свободи,
в самопосвяті чути - жа'йворон -
помежи тлом і піднебессям,
співає Сонцю станси в унісон
з коханням, що на мить вернеться,
і презирати, чуєш, до нестями,
в однім ряду стояти з королями.


Любый напиток яд, на счастье - глотка миг,
Выпьешь и сразу свят, художник, пиши лик.
В палитре цветных снов осталась одна треть,
Манящий её зов и рыбы плывут в сеть.
Парфум не убьёт смрад, креститель давно тлен.
На город падёт град и душу возьмет в плен.
О, господи, дай сил в необратимый путь.
Переступаю "был", повелеваю "будь".



Раз ступенька, два ступенька,
дальше лестничный пролёт,
дальше комната, где Женька,
одноклассница, живёт.
Лифт работает, не сломан,
всё на свете по плечу,
но по лестнице знакомой
еле ноги волочу.
Вот пролёт остался сзади
и совсем другой этаж,
так чего, скажите ради,
у меня такой мандраж.
Раз ступенька, два ступенька.
Сердце бьётся: цок-цок-цок.
Не пришла сегодня Женька
утром в школу на урок.
Может, просто простудилась,
может быть еще во сне,
и душевная унылость
не дает покоя мне.
Постучаться очень страшно,
не могу нажать звонок.
Мир - подъезд пятиэтажный,
почему ты так жесток.
Смотрит пристально на двери,
так, что ей не прекословь,
на скамейке в старом сквере
Женьки первая любовь.


Вот формула-1 - морковка для осла,
пока не выдохся, давай, беги по кругу.
Нет невозможного для лобного мосла -
пробьёт на скорости бетонную фрамугу.
Плетётся прошлое, грядущее манит
навстречу бесполезно пошлым некрологам,
и только бремя славу удовлетворит
и уравняет смертного с небренным богом.
Так что, давай, гони, по формуле считай,
дои Ананке вымена, как будто козьи,
возьми командировку в новый первомай,
там казни наконец-то обгоняют козни.
Альтернативы нет и всё предрешено,
оракул миссию давно отправил на кер.
Дави на газ и на мозоли заодно -
быть королём тебе, покуда спит Шумахер.
Destiny. Gilbert Bayers.


Перед распадом наступают: уран, империи, зима,
распознавание псалма и боль таких последних стадий,
что Хануме не до женитьб, как февралю не до апреля.
Как просто выживать умея, а если нет, kак трудно жить,
когда вокруг летают птицы и зацветает абрикос,
а вместо облака вопрос висит над северной столицей,
как цеппелин-аэростат, но остается без ответа
удар под дых иммунитета и пандемия - нарасхват.
На блеск и гиль летят вороны, их крылья любят канифоль,
а ворону другая роль - быть буревестником в короне
у родового короля, что может в мантии и голым
выписывать под боссанову еще какие кренделя,
что невозможнo для Сизифа. Гора и камень - вот удел.
Ну что ты, враже, помрачнел, не ожидал увидеть скифа?
картина: Илья Репин. Запорожцы. 1880-1891.
голова ворона - украшение короны короля Бутана


...нагадала мені ворожка
по долоні, за пару кун,
частувати життя потрошку,
як добірний, міцний бакун,
білий сум берегти в стодолі,
наче сніг по краям узбіч,
замість губ цілувати зорі
і розтанути геть у ніч...
На небі повний місяць,
у серці тужний сум,
не мариться, не спиться
від бідолашних дум,
а зіроньки поснулі
мовчать, як на духу,
лише кує зозуля
"куху, куху, куху"..
...кто не уснул, того досель не разбудить,
и в ракушке шумит, увы, совсем не море,
а послевкусие просроченных обид
и высота отчаянья в церковном хоре.
Какое дело палочке до волшебства ?
На то и сирота, что горе беспризорно.
Чтобы отречься трижды надобно сперва
поклясться в верности, и, лучше, непритворно.
Чтобы воскреснуть нужно просто онеметь,
или причудиться любителям креститься.
Кому сочится кровь, кому течёт камедь,
нет разницы, макай перо, марай страницы...
картинка: Эндрю Уайет (1917-2009). Над сужением. 196


E.B.
Давай, апрель, мальчишка забубённый,
взлетай метеликом, как первый луч,
уже весна, потрескался сургуч
на свитках радости ошеломлённой.
Уже струит освобождённый ключ,
и нет уже ни памяти, ни грусти,
но что же ты, апрель, как сам не свой,
дудишь за иволгой наперебой,
вперегонки, и в этом ясном чувстве,
так невзначай смеёшься надо мной.


Ты один, вокруг пустыня
манит, злоупотребя,
и глазами ассасина
смотрит небо на тебя.
Губы - вот песок зыбучий -
прикоснулся и пропал.
Если любишь - мучай, мучай,
без пощады, наповал.
Хоть во сне, но дай надежду,
до утра заворожи.
Отпусти поводья прежде
растворятся миражи.
Будет день и будет пища,
никудышность новых жертв,
и потухшие кострища
и пустыня на десерт.
картинка: Эдвард Хоппер. Два комедианта. 1965.


Війна вирівнює по краю
шитвo надій і бід передчуття,
і, навіть, мужності серцебиття
вона вирівнює по краю.
Війна вимірює до йоти
від'ємну вартість без ваги,
і всі несплачені борги
вона збиратиме до йоти.
Війна дорівнює зневазі,
як божевіллю бозна-що,
і вибухає за ніщо,
лиш виграється на відвазі.
світлина: Іванка Демчук. Звук умиротворення.


Конец пути определяет ноша.
В истёртости подошв лежит усталость плеч.
И не присяжное жюри итожит,
а хоровод теней от ненаставших встреч.
Так выпадает чёрное за красным,
и жребий выбора лишается совсем
в казённом доме, мрачном и опасном,
где "потому что" значит больше, чем "зачем".
И пьедестал и крест разделят трое.
Аще ошую вор, так одесную тать.
Не перекроет брешь пережитое,
и остается в бозе только воскресать.
світлина: Іванка Демчук. Приховане життя.
ММ (Аиде)
И ночь и гром и надвое завеса,
и чашу мимо губ не пронесешь.
Пусть жизнь театр, зато какая пьеса,
какой финал с гвоздями из ладош !
Без номерка отдаст накидки Йосиф,
для отчима всегда такой почёт -
не победить в пари у мироносиц -
кто первым отодвинет и войдёт.
Ушла эпоха, Пётр и Саломея,
и междувременье связало жизнь,
а Магдалина, третий раз вдовея,
утешится: - ко мне не прикоснись.
А ты, касайся, рви меня на части,
терзай и жги, покуда не вдова.
А вы, художники, потом раскрасьте
мои на ощупь пресные слова.
картинка: Ганс Мемлинг. Noli me tangere. 1480


Нема ні снів, ні ночі, ні світанку,
нема пророцтва і нема збагненних мрій,
ні наперед нема, ні наостанку,
ні у чужих краях, ні на своїй землі,
нема ні слів, ні сліз, ні сподівання,
нема вчорашнього, нема передчуття,
є мить одна сп;янілого кохання
і незворотнього похмілля майбуття.
Стоять тополі на бульварі -
журби в полоні вартові,
і сірий дим у сірі хмари
з дахівок валять димарі.
Яке пуття в самоомані.
Не губи - очі кажуть "ні".
Вогонь ховається в тумані,
янтар у сніжному вбранні.


На північ сніг, на південь злива,
а поміж віє суховій
і кропива, така дражлива,
цвіте на пагорбі надій.
На схід степи, на захід гори,
помежи куриться Дніпро,
і зрять у небо осокори.
Який узір, таке нутро.
Шапки дерев - землі очиська.
Віч-на-віч зорі палахтять.
А десь, у Мар'їнці, хлопчисько
кохання живить від багать.
світлина: Михайло Врубель. Демон сидячий. 1890.


Все в світі є, було і в Лету плине.
На те і шлях, щоб бігати від ніг.
І є юрба, і є в юрбі людини,
А поміж ними первородний гріх.
І є до долі вільної спокуса,
Під небом зоряним в степу нічліг.
І є в очах простого сажотруса
Вишневий квіт і запізнілий сніг.
І Буча є, Бахмут і Фермопіли.
І вічна крига і тендітний лід.
Атлантам - статуї, а Леоніду -
тримати на раменах білий світ.
світлина: Жан Луї Давид. Леонід при Фермопілах.1814.
Сумує вітер за вітрилом,
рілля сумує за дощем,
а я у ревного мірила
прошу іще, іще, іще
новонародженого суму,
будь-количасної журби,
сто роковин вини без шлюбу
і миті спільної доби.
світлина: Федір Кричевський. Замріяна Катерина. 1937


...ещё не память, но уже вчера.
Бежит тропинка, высох подорожник.
Слегка дрожит под пальцами струна,
Но слышать эхо больше невозможно.
В ночного неба холст, на полотно,
Допишет время силуэт нечеткий.
Я в полусне, в цветном полупальто,
Прошедших дней перебираю чётки.
Совсем ушло, что было далеко. .
Свет этой ночью переплавлен в слиток.
Уже нет уз, и без обиняков
Я пью взахлеб вино из маргариток...


...настанет время лучших мастеров
печали, клятв и фехтования,
а мне сегодня не хватает слов,
чтоб выкупить её молчание.
И в этой снежной, вдовой кутерьме
я так хочу найти проталину,
но одиночества весны во мне
становятся всё одичалее.
Становится всё ненасытней март,
как воскресенье не вымаливай.
И без креста я чувствую - распят,
и задыхаюсь под окалиной...


...что опрометчиво вчера
неутешительно сегодня,
от первородного ребра
до старомодной преисподней. ;
В кормушке корм для снегирей.
Без воздуха понуры птицы.
Чернее мартовских траншей
пустыни впалые глазницы.
Вершины смотрят прямо вниз.
Здесь, у заснеженных подножий,
приснись мне, жизнь моя, приснись,
когда не мама спать уложит...
Н.Я.
От образа к прообразу,
За богом в пустоту,
Я пальчиком по глобусу,
Как по небу веду,
От полюса до полюса,
Экватор поперёк,
Тихонько так, вполголоса,
Как богу невдомёк,
Иду, ищу и щупаю,
Как веточка плюща,
Ущельями, уступами,
Почти что не ропща,
Цепляюсь за проталины,
Cмущая зеркала,
И всё, что будет далее
Я узнаю вчера...
картина: Зинаида Серебрякова. Тата и Катя (У зеркала). 1917.


Я родился и умер и снова воскрес
потому, что для душ недостаточно мест
ни в лечебнице Ад ни в гостиннице Рай,
даже если по блату от Ламы Далай.
А вокруг, как оплавленные ордена,
собирает окурки погибших война.
А внутри пустоты только бездна видна,
через дырку в груди наползает она.
Посмотрите в окошка квадратный изгиб
на свидетеля века, который погиб,
и прицельтесь оружием наперевес
на свидетеля века, который воскрес.
картина: Эндрю Уайет. Далёкий гром. 1961


Вскоре разлука. Вскоре
встречи расстает след,
солнце садится в море,
море рождает свет.
Так и моей надежде
против теченья течь
прежде чем слово, прежде,
преобразится в речь.
Остров всего лишь, просто -
сушь посреди воды,
кем-то случайно сослан
дальше от суеты.
Солнце - ведь тоже остров
света в метели тьмы.
Быть одиноким - просто
обезоружить "мы".
картинка: Микалоюс Чюрлёнис. Восход.


Весноносна зима, нескінченна війна,
біла цнота і дзвін порцеляни,
і надія рясна, як провина моя,
як понадливі губи Біляни.
Ця журба потекла, мов джерельна вода,
як прочани до таїнства прощі,
в тую мить, як вона ненароком пішла
із кав'ярні на Ринковій площі.
Чорна кава і дим і я знову один,
мов остання щабелька у ганку.
І від перших хвилин до останніх крижин
я шукатиму цю милоданку.
Втім приходить і йде раювання земне,
і кінці здоганяють початки,
і як сонце засне зацілують мене
лиш помади сліди на горнятку.
Світлина: Всеволод Максимович. Поцілунок. 1913.


Какой полёт, какой изгиб,
Поэт сказал бы - лебединый,
А я , душе своей наиб,
Скажу: - тут пахнет чертовщиной.
Неимоверно, преображено.
Где притяжение земное ?
Как будто небом ей дано
Седьмое чувство, роковое.
Какое пошлое враньё
Ей восклицать: - дитя таланта,
Предназначение её -
Вращать весь мир вокруг пуанта.
А мне остаться навсегда
Вероизменником наибом,
И каждым разом воскресать,
На танец глядя лебединый.



О, как мне хочется всего,
сейчас и сразу.
Точись, гусиное перо,
царапай фразу
из непонятных многим слов
и многоточий
про то, как я искал любовь,
что было мочи,
был соучастником вовне
рекламных акций,
и задыхался по весне
в дыму акаций,
забросил в небо лепестки,
а в землю лемех,
и не забыл перевести
стихи и время...



Немає у війни кінця,
як у мережива початку.
Таке не звабить коліщатко
гніздо розбити журавлине,
як не запрошуй до сільця.
І ця журлива пісня лине,
так невгамовно, ясно, зримо,
що тричі збільшує серцям
туги і болю повні статки.
А в небі зорі - оченятки -
несамовито мерехтять
і мариться, що незгасимо.


Прижми меня крепче к себе, дуновение ветра.
Не дай разогнуться сомлевшим от неги суббот.
Любовь магдалины минутна, пресна, бессюжетна,
не то, что поэзии сомкнутый, чувственный рот.
Туника слегка прикрывает от пояса бёдра.
На то и жадатель, чтоб в амфору пряталась суть.
О, нежная муза, я буду с тобою недобрым,
мне только бы на ночь в объятья тебя запахнуть.
А после случится похмелья пасхальное утро,
И небо оглохнет от плача марий-магдалин.
Останется муза со славой своей пресловутой,
А я в одиночестве с богом, один на один.


Война сезонов и сезон войны. Марьяж.
Брак по расчету, расторжение без чести.
Кому путевка в май, кому февраль в шалаш,
Ключи и узы и загаданные крести.
Из года в год они меняются подряд:
Благая весть, рожденье, сретенье, крещенье.
Покуда уши слушают, пусть говорят.
Как ни крути, в ряду последним воскресенье.
За ним война и мир. Двухтысячный сезон.
Артисты разные, а персонажи те же.
Февраль и март, т.д. Афина и Тифон.
И все вокруг герои, смертные понеже.
Две роты журавлей и город окружен.
войска весны берут посады и опушки.
С ледовых крепостей блокадный гарнизон
палит снежками бегло из промокшей пушки.


фантазия из прошлого про будущее...
Когда себе сам надоешь
спасают виды новых улиц.
И мы поехали в Бареж,
вдвоем. Заснули и проснулись
на берегу Гав-де-Бастан,
и под вершиной Пиренеев.
Где в рог трубил и пал Роланд,
там чувствуешь себя храбрее.
Декабрь. Время сургуча,
и запечатывать моменты.
Зажглась четвертая свеча
пришествия (смотри: адвенты).
Так наступило рождество.
И думал я, где силы взять бы,
когда под ноги мне легло
твое барежевое платье.
М.Ю.
Эх, художник, вития, картины твои
только копии канувшей жизни.
Сколько ультрамарин на холсты не слои -
будет небо слоёв живописней.
От часовни остались одни кирпичи,
и березы пожухли и ели,
Кисти больше свои в синеве не мочи.
Улетели они, улетели.
У бетонній шкарупі одвічного міста
не побачиш, як квітка цвіте межі плит,
замість пісні печалі з під рук піаніста,
тільки брязкіт по бруку сталевих копит.
Перемелює місто людину, як жорно.
Навіть зникли провісники зим снігурі.
В цьому зашморгу дихати пилом потворно.
Лиш свою відбирають лихву дзигарі.
І невігласи геть захопили все місто.
Де каштани буяли росте хмарочос,
де співали і грали музики троїсті,
незліченних афіш невідмовний гіпноз.
Я хочу запитати, як пензель допише,
хоч у першого ліпшого, може він зна,
про яке саме місто ведеться у вірші,
чи то Рим, чи Пекін, чи вся куля земна.
світлина: Вулиця Лютеранська в Києві, на гору до Золотих воріт підіймається ущелина попід деревами – вул. Прорізна.
Малюнок 1853 року.


Как холодно. Сегодня, завтра, снова.
Безбудущность огня.
Ожившее дыхание былого,
согрей меня.
Согрей меня, порыв воспоминаний,
в последнем сне,
в сыром окопе утром ранним,
на той войне.


Яка душа, такі верети
двокольорових конопель.
У чорному - круїз до Лети,
у білому, мов журавель,
злітати в небо. Пил і парость.
З душею сонце заодно,
то над затокою здіймалось,
то у затоку полягло.
Що це було? Життя? Проміжок?
Несосвітенність післямов?
Чи пiсля всіх націнок, знижок,
в сухому залишку любов...
Світлина: Зінаїда Серебрякова. На лузі. 1912.
Застигла скеля над водою,
нерозділима, як любов,
що так полює за тобою,
немов за шпаком птахолов.
Пекла журба свою мороку, ;
тоненько жебонів ручай,
і кам'яне сльозилось око,
коли сказала ти: "прощай"...
світлина: Зінаїда Серебрякова. Спляча селянка.1917
Не верится, не терпится, неймется,
зато, как пуще прежнего, печёт
огонь войны спелёнутое солнце.
Не уповая на излёт,
причастность многократно отрицая,
частичка не уходит ночью в тень,
и остаётся кармой самурая
на белом красная мишень.
Запахло в небе углями и снегом.
Насупившись от холода стоят
дома и к ним по образу ковчега,
как турок, липнет Арарат.
Из тождества не вылепить иное.
Просрочит склянки вахтенный звонарь
и станет жаль заплаканного Ноя -
потомство тварей тоже тварь.
Течёт река по улицам Бахмута -
огням Геены перпендикуляр.
Не узелки на вервицах - минуты -
перебирает Часов Яр.
И жить сильней не терпится, неймется.
Дай, боже, силы и себе возьми.
Снега сойдут и мартовское солнце
воскреснет узником из тьмы.


Жизнь, как портрет, разрезанный пополам.
Лёг строкой в черновик мартиролог один:
Константин, Фредерик, Фредерик, Константин.
Повторяет тетрадь за нетвёрдой рукой
умозрительный ряд, кто изгой, кто святой.
Кто поляк тут, кто гунн? Тетива вместо струн.
Кто под холодом лун, сочиняет ноктюрн.
Только память хранит, что отрезал палаш.
Каблуки о гранит, константиновский марш.
Сколько звёзд в небесах отражает вода...
На родных берегах появилась орда.
О, Варшава, ты боль и надежда моя.
Будет новый король, будет трель соловья.
Что такое, Шопен, почему ты молчишь ?
Я же твой суверен, ты мой личный престиж.
- Император ! - Мясник. - Музыкант - паладин,
маршируй, Фрeдерик ! - Nigdy nie, Константин.
От навета планид, убежать, добежать.
Лучше лёд Персеид, чем из глины кровать.
Послевкусием битв и мансардами крыш
Память плачущих ив ты не освободишь.
Ливнем будущих гроз прозвучит полонез,
Пробирая насквозь не Версаль, Пер Ля Шез.
Не убрать из октав, что вошло чужиной,
только сердце, обняв, отвезите домой.
Там где запах лаванд и ажур мизансцен
остается Жорж Санд, не Аврора Шопен.
В сердце всех сердцевин мартиролог проник:
душегуб Константин, духовник Фредерик.
коллаж: сохранившиеся части разрезанной пополам картины Эжена Делакруа: Жорж Санд (Аврора Дюпен). Фредерик Шопен.


"О стену разбивая лбы, летя в межзвездное пространство,
мы все-таки рабы. Рабы! Невытравимо наше рабство.
И ощущение стыда живет почти что в каждом споре…
Чем ниже кланялись тогда,тем громче проклинаем после!"
Роберт Рождественский.
О, нет, не в этом кроются азы,
В крови другие метастазы.
Вы в космос запускаете тазы,
идете в бой за унитазы.
Для вас стыдиться - это стыд.
Пахать не в кайф, вам цимес спорить,
как лучше удовлетворить
либидо рабства априори.
На то и раб, чтоб восставать.
Вы не рабы, а просто черви,
и ваш удел - где есть, там срать,
и свой хишшпок снимать на селфи.
От вас смердит на полверсты
тройным одеколоном чванства,
вы задыхаетесь от чистоты,
"восставшие" за нечисть рабства.


Від весни до весни тут буяє війна.
Там за тінью хреста Великдень витина.
Там вечеря свята, де частує жебрак.
Тут огняна сльота не проб;є солончак.
Босоніж по воді - трохи легше, ніж тут,
по коліна в крові, боронити Бахмут.
Дай ми Боже буття, і себе не забудь.
Там нема вороття, де закінчилась путь.
світлина: Микола Миколайович Ге (1831, Воронеж — 1894, хутір Іванівський, Чернігівська губернія). 1875 року Микола Ге назавжди залишив Петербург і переселився на Чернігівщину, де за рік до смерті написав картину: Голгофа. 1893.


Тихцем згортай озлість свою до купи,
потай добро по світу розкидай,
живи віршами полум'я спокути,
на решту сповіді облиш печаль.
Таке ві сні спіткало одкровення
мене без тижня день з околиці Литви.
Без ремства, дозволу, благословення
ти чуєш, вороже, іду на ви.


за мотивами 189-го
Коли дорожча врода за її ціну,
даремна скромність тільки збуджує спокусу,
що самолюбству оголошує війну,
і райське яблучко шукатиме для вкусу.
Напрочуд дивовижний смак і кольори:
Солодкий і гіркий і золото-червоний.
Прошу, його візьми, куштуй і повтори...
Жага не має попиту на забобони.
Презирство - краща данина твоїй красі.
Втім ти стаєш мені і любою і злою.
Іду на ви любов бороти уві сні,
а наяву складаю голову і зброю
до ніг твоїх. Як заманеться - підніми,
а як не схочеш, лиш торкнись рукою.
Світлина: Arthur Hughes. In the Grass. 1864 - 1865


Те виживе, що хоче жити.
А нумо, блискавко, блисти.
Смерека гине у трембіту,
щоб, лунувши, перемогти.
Від необачного до глузду -
межа нерівних горловин.
Пройти каналом Лаперуза
і не побачить острови.
Непередбачувана хмарність
навколо чистої води,
чи просто гостра недостатність
у ницим серці доброти.
Той може не пізнати гори,
хто знає тільки під гори.
Той може не кохати зорі,
хто не вилазить із нори. ;
Така оманлива химера
мани привабливий міраж -
палка любов міссіонера,
класична поза. Абордаж.
Зчепилися у рукопашнім
чотири ока, два світи,
прийдешнє із позавчорашнім,
просвіта проти темноти.
Те виживе, що хоче жити.
А нумо, блискавко, блисти.
Смерека гине у трембіту,
щоб, лунувши, перемогти.
світлина: Тетяна Яблонська. Дівчинка із сачком. 1959.


Был ранний май и мы гуляли
лугами, дачами в Заречье.
Ладони грели, а не шали
нам алебастровые плечи.
"Люблю грозу в начале мая"...
И дождь полил, как из ведёрка.
На даче комната пустая,
два топчана, а, между - шторка.
Лила вода по окнам дачи,
потоки шли, как русло Нила.
Желанье стало дрожи паче,
и шторка не остановила.
картина: Илья Репин. Какой простор ! 1903


Тільки одна надія
живе в кольорових снах -
почути із губ Марії
переддосвітнє "ах".
Тільки одна потреба -
залишитись поруч вдвох,
і з краю землі і неба
почути останнє "ох".
Перемогти і жити
заради оцих умов:
щоб вишні буяли віти
і знову любити, знов.
Шукай, не допнеш джерела на болоті.
Ти - лихо в чекістських погонах, россія.
Блакить небесам, а ланам позолота.
Я прага до волі, я вільна стихія.
Ти мариш всю землю назвати Чорнобиль.
Мене не злякати затвором, россія.
Як прапор побачиш на браному полі -
біжи без оглядки. На жовтому синє !
;Я точно не стану дітей викрадати
під примхи брехливі облуди-месії.
і я не дозволю бомбити театри,
бо я Україна, бо я не россія.;;
Коли я тебе переможу, россія,
я точно не стану тебе гвалтувати.
З війни повернуся і жито засію,
і викрашу набіло батьківську хату.
світлина: Микола Пимоненко. Із лісу. 1900.


Позаочі всяк східний вуй Атілла.
Мистецтво нищити - покликання нікчем.
На те у ластівки тендітне тіло -
аби крилом тримати небо, не плечем.
Життя стучить колесами по рейках,
доколи рейки розірвуться на шматки.
Невігласу портрет Шагала - рейвах,
що насадити треба двічі на штики.
І він насаджує, і він дратує
навколо себе все, вельмипихатий гунн,
без втоми бога поминає всує,
і безсоромно бенкетує серед трун.
Ежен Делакруа. Атілла, що зневажає мистецтво та Італію. 1838–1847.
Марк Шагал. Автопортрет із сімома пальцями. 1913.


Лий хутко воду, час, на млин історії,
На жорнах сіль землі зводи на пси.
Платню за межування підкоморії
Стягатимуть не прямо, навскоси -
Звитягами, мерлинами, прокльонами.
Вода і кров. І по коліна вже.
Якими ще нелюдськими законами
війна привласнює собі чуже.
Свій лад знайти в такому розгалуженні
Непросто так, хоча із шкури лізь.
Палає факля смільчака відчужено,
І холод протягу дере наскр
Gintare.
Дніпро, Славутич. Вільнюс і літак.
Розмова повагом текла, спроквола.
Принадить вперше, піднесе відтак.
Раптовість зустрічі невипадкова.
Порозкидала доля геть поліщуків.
Ти чуєш, Гінтаре, зозуля кличе.
Ти пам'ятаєш ! Лист у папороті цвів.
І зорі стали до свiтанку ближче.
Лише на мить позбула доля смут,
Як вітер - дюни Паланги, привітний.
Палає, втім тримається Бахмут,
І палко так чекають батька діти.
Бурштин і гінтарас. Зозуля і літа.
Cорочки льон її рукою шитий.
Любов, як янгол, з неба приліта,
не береже від куль, лиш надихає жити.


Лесным братьям и сёстрам на день 16 Февраля
Сколько лет без царя зеленела трава.
и озёра забыли пожары.
Просыпайся, Литва, наступила пора,
снова грабить спешат комиссары.
Из болотных равнин слышен рокот зверин
и безумно зияют оскалы.
Держат ряд, как один, и козак и литвин
на пути одичалой навалы.
И уже не впервой Украине с Литвой
дикарей не пускать за пороги.
Встанут дюны одной непокоры судьбой
и Победа заменит тревоги.
Иллюстрации: Лесные братья и сестра. Свет Петраса Лукошиуса (Petras Lukosius)



Станси в танці
У свавільному жаданні - невігластво чоловіцтва.
Із злорадного люстерка доброта не підморгне.
Спонукання до розпусти - вже причинення каліцтва.
Чи без наміру, чи вмисно - розпинають де-не-де.
Зловживання алкоголем заважає адюльтеру.
Уповати на неуцтво - хизуватися лайном.
Окриляти рукоблуддя - закопати нову еру.
Принімати саможертву - зневажати пантеон.
Удавання марнолюбству - це крадіжка покаяння.
Кип;ятити святу воду - наче шкуру обскубти.
В непокірності до блага прочахунки наріканню.
У примарному проклятті менше цноти, ніж журби.
Як наруга над загиблим лицедійство на параді.
Потурання розрахунку до чистилища - ганьба.
В богохульстві самочинства залицяння чорта владі.
І на цьому саме місці ледь не вщухнула лічба.
Від найпершого світання до останнього повстання
оминатиме вітрило пустослів;я острівки.
А пташки щебечуть в зграї і в такому щебетанні
сповідають, викупають із націнкою гріхи.
світлина: Іванка Демчук. Благовіщення



про висівки
Остання посмішка чудова.
Так посміхалась тільки ти,
коли згустилась ніч тернова,
від милосердя, від П’єти.
Все починалось з ополонки.
Йордан, причастя, квіт верби,
нерозмикання губ до ранку.
Плекання лютощів юрби -
і слово сховане в полові.
Тоді притисло, досі жме.
Все починалося з любові,
і все любов переживе.
Такая тишина, что слышно - шелкопряд
прядёт и где-то глупые шуршат мышатки.
И так спокойно, что ни в чем не виноват
последний огонёк, уснувший на лампадке.
В оконной наготе свой танец персеид
мне подарила ночь, как не повадно раю.
Последний огонёк мне что-то говорит.
- Ты сомневаешься ? - Смотри ! - Уже сгораю.
Не тут-то было, просто так уснуть ему
не дам и заплачу Персею лучше взятку.
Сотлеет всё вокруг, останемся одни
и ты и я и огонек и Пятихатки.
Яке насичене повітря у пустелі -
кіптява мла, куди не кинеш оком.
Ти прокидаєшся в її сипкій постелі
чи то безбожником, чи то пророком.
Навколо тебе мчать світи у хороводі,
а ти один стоїш навколо світу
і все вагаєшся, замало ще, чи годі
шукати правду цю несамовиту,
чи схаменутися, чи вщерть зніяковіти.
Лиш знає час, як вгамувати спрагу.
Лий воду у пісок, очікуй буйноцвіту,
як буде урожай, відкриєш браму.
свитлина: Іван Крамський. Христос в пустелі. 1872.


Несутся кони в карусели,
и с ними дни попеременно.
Семь понедельников в неделе,
и раз в эпоху Воскресенье.
Один сажает в землю семя
и заодно недоедает.
Другому лопаться от премий
и переваривать с корнями
початки нежные селекций,
что только-только задышали,
и против мессианских децим
играть блатной аккорд в подвале.
Ударит в землю конь копытом
и грудь свою навстречу вздыбит.
Вода не тина из корыта.
Найти любовь не чашу выпить.
картина: Альберт Фон Келлер. Der M;rtyrer. 1892.
А.И.С. или одному теплофизику на ДР
Что хотите от еврея ? Деньги, вера и слова.
Улыбнулась Саломея:- Мне подходит голова.
Иоан Креститель дока и начало всех начал.
Он за прописью пророка плохо кончил, но зачал
что-то вроде новой эры, той, в которой мы живём,
аж покуда землемеры не отмерят новый дом.
Метр на два, кому-то меньше. Глубина для всех одна.
Только лишь святых Святейший воскрешает иногда.
За окном стоят погоды - лучше в мире на найти.
Это углеводороды запустили конфетти.
У Бетховена к Элизе ноты, клавиши и сыть.
Скажет только теплофизик, как любовь не остудить.
Не танцует Саломея. Гувернерша у волхва.
Вышла замуж за еврея с головой, но без лихва.
От него другая прибыль. Сердце, знаете, престол,
и любовная обитель и двухконтурный котёл.
Мені би встояти у бою -
у досвіт марю я чимраз,
аби обнятися з тобою,
лише хоч раз, лише хоч раз.
Не спинить час свою гонитву
за колісницею богів,
лише мантачить краще бритву
моїх безвічних почуттів.
Поневіряти гідність - лихо,
і я знедоленим стою,
і не в молитві моя втіха.
Не скиглю. Марю і люблю.


Дано наказ тримати висоту.
Така наснага, доля і робота -
плече-в-плече стояти саме тут,
аж ми піхота,
аж ми піхота.
Під укриттям негідної сльоти
на наш бліндаж плазують чорні танки.
Нам не злетіти вище висоти,
аж ми не чайки,
аж ми не чайки.
Чота стоїть, і я серед чоти.
Навколо світ так краще осягаєш.
Цю висоту мені оберегти,
аж ти кохаєш,
аж ти кохаєш.


Валерію Пархом'юку.
На мить заснули в сніговім вбранні
церкви, майдани, барикади, віти,
і чують Амадео уві сні,
аби під бомбами не шаленіти.
Наразі час лютневих хуртовин
і у рояля клавіші застигли,
втім відголос у глибині судин
ятрить, неначе Амадея щиглик.
Лютує хуга, брьохкає "сапог",
від пуповини ріжеться майбутнє,
а Амадею хочеться удвох
в лютневій віхолі почути лютню.
/сапог - станковий протитанковий гранатомет; спг-9/
світлина: Ірпінь. Палац Культури. Дарюс Мажинтас і Шопен. квітень 2022 року...


за мотивами 32-го
Якщо переживеш мій щасний день,
коли кістки смерть порохом покриє,
офірний жереб випаде лишень
і ти прочтеш рядки ці з чорторию,
зрівняєш їх з перебіганням зим,
яке моє перо випереджало,
задля кохання, не заради рим,
що вище росту лицарів повстали,
ти припадеш на думку про любов,
як менше музи ти мене кохала,
як не побачив паростку альков,
де розважала інших ти чимало.
Шанують більше за любов поета,
аніж за рими до її портрета.
Світлина: Іван Крамський. Невідома. 1883.



наспів Офелії
Перегорни своє горнятко, перегорни.
Покаже кавова печатка хто без вини.
Наочне свідчення спасіння від самоти -
у кави присмак воскресіння і гіркоти.
Напій невтішного кохання пече, пече.
Тим більше, як ковток останній - у вир тече.
Якщо не віриш ти пророцтву нехай крутіж
Любов сховає за дівоцтвом лілей поміж.
світлина: Джон Вільям Уотерхаус. Офелія. 1894.


Вы убили меня, а не ранили,
две навылет и третья вдогон,
хулиганки шальные да ранние,
злые вестницы черных ворон.
Без суда и, конечно, без следствия
в грудь попали татарской стрелой.
По наследству от мнимого, детского
ваших глаз волооких покой.
Вам отвечу я, стоя на лестнице,
так огонь отвечает углю
в очаге разгораясь, потрескивая:
- я вас трижды, Петром, разлюблю.
Ах, убили меня вы, не ранили,
две навылет и третья вдогон,
хулиганки шальные и рьяные,
черноглазые пули в упор.


Неокругленные стансы.
Не брать последнее - законно,
Каким бы ни был прикуп крупен.
Довольно. Занавес. Поклоны.
Здесь побеждают только трупы.
И чахнет роза. Девка чахнет,
Когда не знает плуга пашня.
А Фишер - голый царь из шахмат,
Где божеволие бесстрашно.
Простая память - жах Пол Пота.
Но станет белый красным. Кхмеры
Перевоспитывать до рвоты
Не устают на стройке эры
Без веры, без лица и хлева
За вождя и похлёбку риса.
Видишь, мышка шмыгнула, слева,
За рождественские кулисы.
Может, мышка, а, может, думка.
Сомневаться и верить - ересь.
За погибших - сухарь и рюмка.
Для воскресших - медовый вереск.


Не прописана муза в музеях,
и недремлющих не разбудить.
Подле - вовсе не значит подлее,
как любое - не значит любить.
Когда все закрома по карманам
разложил лукумон-кладовщик,
руки тянутся сами к нагану,
чтоб голодный в карман не проник.
Жаждет жертвы могучая кривда.
Сверху донизу голый испод.
Как либидо лобковая гнида,
сам себя пусть сжирает народ.
Как прекрасна зола мавзолея -
гробовщик не жалеет румян.
Вдоль стены вместо ёлок - аллеи
из могильных крестов христиан.
С колокольни Великого Вани
разливается благостный звон.
Отчего же народ в глухомани
воет так, как не выл испокон...
Вы чего тут напевно распелись,
старый лирник и ласточкин хор,
вы почто нечестивую ересь
заливаете в княжеский двор?
Вы никто, вы ничто. Только души.
Только память и клин журавлей.
Только вам надоест бить баклуши -
повторится пожар октябрей.
картинка: Пожар Москвы на полотне А.Ф.Смирнова.1813 год.
Оккупация Москвы армией Наполеона продолжалась чуть больше месяца, с 2 (14) сентября по 8 (20) октября 1812 г.
Так не бывает только у растений -
одна луна, окно, и тень у всех одна.
Ты носишь за собой четыре тени
на поводках огня, постылая война.
Ни имени, ни племени, ни роду.
Тень-сирота,-вдова, и тень-могильный крест.
Ещё четвертая - принадлежит Нерону.
Достойный плагиат, не правда ли, Орест.
Так разбирают храмы на дольмены,
пока в небесном офисе переучёт.
Зато аншлаг в аду. Все тени на арену.
Ты узнаешь шаги ? Эриния идёт.
картинка: Вильям Бугро. Раскаяние Ореста, или Орест, преследуемый Эриниями. 1862.


Пока я помню я живу.
Пока живу тебя рисую -
во сне, в окопе, наяву,
наживо, ощупью, вслепую.
На чёрном чёрное - судьба.
На белом белое - надежда.
А между ними города
и наше детство где-то между
пристало к остановке "бог".
И не спасает инсомния,
но помогает светлячок
вписать не в рифму - в сердце имя -
кому назначено и кто
картины каждой получатель.
Но почта - тоже шапито,
и перевозчик точно спятил -
за жизнь доплата - полцены.
Не отписать и не добавить.
Когда я не вернусь с войны,
тогда я нарисую память.
картина: Николай Ярошенко. Портрет Неизвестной. 1893


АниКеше
Бывает так: не подобрать слова
к попутным лицам и прозрачным взглядам,
ни озорства в них нет, ни колдовства,
стоишь вблизи - не замечаешь рядом.
Другое дело - встречное лицо.
Открытый взгляд и поволока тайны.
И сразу чувствуешь себя глупцом
лишь словишь взгляд такой случайно.
Читаю я в таких глазах ржаных,
что вряд ли может сделать прочий оный,
три разных смысла однокоренных:
пронзительный, пронзающий, пронзённый.


П.Н.К.
Коли почуєш новину,
Штукар, чаклун, мастак,
Облиш гармонію свою,
Бо пальці - то кулак.
Най відбиває тулумбас
Мелодію війни.
Коли замулить око час,
Пройми його, пройми.
По всіх оселях і хатах
Влаштуємо набат.
В міцних шерегах і рядах
За брата стане брат.
Не личить о'сторонь либонь
Сміливцю і бійцю.
А чорноброва у вогонь
Підкине чебрецю
І ніздрі в Бога затремтять -
Такий барвистий пах! -
І дим мольфарових багать
Вдихнем в передчуттях
розпачливих - на смерть - боїв
Задля звитяжних зграй.
До них ще безліч хмурих діб.
Бий, тулумбас, турай.


Із чудо-вежі дзвін і пал очей нестримні.
Як хочеш гратися - не зволікай з вогнем.
Безсильне зло, втiм убиватиме свавільно,
аж так, що не встигає до заласся щем.
Ой, мамо, ви мені забули дати сили,
аби зринати в небо з глибини зіниць...
Ой, мамо, ви мене на вік переносили -
щоб не коритися і не лягати ниць.
Мерщій бежить життя, мерщій рекорду Болта.
Покірне плазування не сприймаю я.
Спрошу ласкаво в Бога: - так якого чорта
в аорті тромб заснув і в грудях печія.
світлина: Іванка Демчук. Іоан Богослов, папір, акріл...


дума учёного кота Мамая
Там дождь теряет закоулки суши
и слово слепнет в сумерках души,
и протекают слёзы там, а лужи
становятся промоинами лжи.
Там тянет фа-диез на дно валторна,
так исподволь, как не дано блатным,
остаться всуе верным вероломно,
чтоб вырваться из омута живым.
Там не хватает ни молитв, ни чёток,
где покаянья пересохла течь,
и замерзает мёд в пчелиных сотах,
где не хватает сопряженных плеч.
Там вместо бедных школ и иешивы,
плешивый пастор, сам себе раввин,
питает подданных с ладоней Шивы
настойкой мух из липких паутин.
Там Эвридика спит в оранжерее
под пустомельный гимн навозных фей,
там на гранитных плитах Мавзолея
Интер-Национал поёт Орфей.
Там бестий путь - жавель священных речек
течёт в моря в кисейных берегах.
И мне там быть, когда-нибудь, конечно,­
как язычку в бикфордовых шнурах.
картина маслом: Василий Верещагин. Зарево Замоскворечья. 1896-1897


Як би ти не волів, їй тебе не минути.
Ні по смерті снігів, ні на часі вишневих штормів,
не зупиниться схід, де зникають мінути,
оголивши довкілля для співу нічних цвіркунів.
Подивись і почуй серенаду. Чюрльоніс.
Світ на мить усміхнувся йому і не визнав його.
Саме так на янтар наповзатиме онікс.
Саме так в метушні-суєті зволікає любов.
Сніговик так несе в своїм серці сніжинку,
і не марить тепла і не кличе весну наяву.
Втім прямує трамвай у депо без зупинки,
намистини роси не мережать пожовклу траву.
В пореділому плетиві вбачити шворку
трохи легше, ніж голку шукати у вічнім снігу.
Подарую тобі бірюзову пацьорку
з видноколових куль - від біди, на любов, на жагу.
Світлина: Софія Іванівна Яблонська (15 травня 1907, Германів, нині Львівський район, Львівська область ; 4 лютого 1971, острів Нуармутьє, Франція) ; українська та французька письменниця, журналістка, мандрівниця, фотографиня.



Время бросает кости.
Куш убивает страх.
Разделяют погосты
выигрыш на костях.
Зары азарт гению
жжёт обнаженный нерв.
Соприкосновение
плуга и пашни жертв.
Кости хоронят время.
Направление - Ост.
Желтые хризантемы
падают на погост.


Помежи двох дубiв росте тополя
вродлива, наче молоде дівча.
Як обере собі одного, доля
пристане іншому лиш глядача.
Дубки хизуються широковіті,
і марять за переплетіння віт
своїх з тополею несамовито
і гне тополя вiття їм услід.
Отак і ми росли з дитинства поруч.
В трьох різних хатах на краю села.
Ти посеред, з обох боків ми обіч,
як хвилі дві навколо корабля.
Ти взяла не мою, його хустину,
на лаврах спочиває він. А я,
занадто втомлений для відпочину,
візьму останній довід короля.
світлина: Микола Пимоненко. Суперниці (У колодязя). 1909.


Г.Б.
Всё в мире путь. Всё для него. Вокруг
миндаль цветёт и бабочки порхают,
и каблучки спешат - тук-тук, тук-тук -
не опоздать на первое свиданье.
И даже небо -это тоже путь.
Чумацкий, Млечный, переломный,
ведь только, чтоб дорогу пнуть
встаёт с коленей набожный паломник.
Ведь, только что перешагнул порог
с худой котомкой на плече художник -
и платит дань подошвами сапог.
Клубится пыль, густеет подорожник.
Всё в мире путь, погоня. А покой
и нашим снам уже давно не снится.
Как интернет высокоскоростной
по бездорожью скачут колесницы.
Кругами по воде проложен путь
у жабки-камушка ко дну колодца,
а в чём был смысл, когда-нибудь
спрошу у Николая-Чудотворца.
Ответит нехотя: - Не обессудь,
лишь детская железная дорога
имеет полустанок - отдохнуть
и одолжить любви чуть-чуть у Бога.
картина: Эндрю Уайет. Снежный Холм.
Восьмидесятые XX века...


Розповідай мені, розповідай,
за свій палац в саду, за ялівці посохлі,
і найтихіший в світі водограй
і найгучнішу на базарі цьохлю,
за ханський пурпур в листі райдерев,
за їх квітневі з волоті перуки,
і, навіть, за колись пролиту крев
на чистоту майбутньої сполуки,
за Села Єгудім в Чуфут Кале,
одвічність віровчення караїма,
за блискавку, що блисне і мине
уявлювану хату пілігрима.
Розповідай мені, розповідай,
за сфінксів кам'яних Бахчисарая,
мій темник, беклербей, мій хан Ногай,
де є тепер орда твоя безкрая.
Де є тепер обітований Крим.
Всі вірчі грамоти давно пожовкли.
Давно позбувся від кенаси караїм.
Лиш не втомився різати потьомкін.
світлина: Карл Брюллов. Бахчисарайський фонтан. 1849.
Кримськотатарський історик Халім Герай з роду Гераєв в роботі "Рожевий кущ ханів", виданої в 1811 році, так описує наслідки першої анексії Криму Росією:
"Кримське населення вдалося в глибоку зневіру і траур. Особливо гіркою була свідомість того, що вони потрапили в рабську залежність від народу, з яким билися протягом століть і завжди брали гору. Свідомість приреченості як народу і як держави обпекло всі серця. Народ зважився на еміграцію. Тисячі сімей, кинувши худобу, майно і батьківські вогнища, почали виїжджати в Румелію і Анатолію через море і сушу. Російська адміністрація в перший час не бажала знелюднення краю. Як би бажаючи збити хвилю еміграції, Потьомкін одним разом порізав шаблями 30 тисяч чоловік — дорослих і дітей, що зібралися до від'їзду. Народу довелося скоритися і підставити свої шиї під ланцюга рабства. Що стосується емірів і мурз, то куплені наданими їм Катериною і Потьомкіним пільгами, маєтками, платнями і титулами, вони залишилися сторонніми спостерігачами страждань свого народу".


С.П.
Какие сумрачные тени
идут от хлопьев по стене
и падают на все ступени
и, кажется, что всё вдвойне
подешевело в этом мире,
и жизнь, и антикварный кот,
на перекошенном шарнире
уже не радует сирот,
не вертит эдак головою
туда-сюда и хвост чудной
не поднимается трубою
над этой черной головой.
И только слышно, как прощённо
переливают Флор и Лавр
с еще соседской колокольни.
И кашу варит кашевар
для вечно ненасытной паствы.
Что тут поделаешь, Судьба,
хоть горестна, зато лобаста.
Хоть холостой, зато пальба.
Дверь с улицы в музей открыта.
Без мастера, как взаперти.
Тебе не скрыться, Маргарита.
Вот форточка, давай, лети.
картина: Эндрю Уайет. Ветер с моря. 1947.


І важко дихати і некохати туго
в зимовим лісі і в полоні у снігів,
доколи не залишиться від Петербурга
ні снів, ні маячні, ні, навіть, берегів,
аби не розливалася наскрізь світами
труна царициних каналів, чи канав.
Мій розум, загартований Сковородами,
Ловив четвертий світ, і досі не спіймав.
В дешевому намисті лише три клейноди,
лиш три світи, навколо них чортополох,
рахуй: світ-Бог, світ-Ти і третій світ - Свобода
чинити вибір свій помежи перших двох.
світлина: Ендрю Уайет. Світ Христини. Фрагмент та картина. 1948.


Свіча за мить, як зовсім згасне,
відкриє страшну таїну:
літа летять, немов по маслу,
лишень перерва на війну.
Палітра вибору смугаста.
Затим, як станеться, збагну.
Летить стріла. Життя прекрасне.
Лише коротше за війну.
світлина: Ендрю Уайет. Захисток. 1964.


Я славлю тебя, История,
Богиня. По свите павших
тебя узнаю. Не скроешься
за роем вертушек маршей.
Твой голос немой, но слышимый
в лязганье гусениц танка.
Ты для одних опричнина,
для Селевка ты служанка.
Привыкнуть к твоим проказам -
без паруса плыть и лоции,
замолкнуть и, обезличенным,
переродиться в социум.
Поверить, что так и было все,
как день рождества в вертепе.
Но ты не мешай хоть грезить мне,
что Пётр проиграл Мазепе.
Снаряд убивает намертво.
Зачем ? Говорят литвины -
семя рождает дерево,
руины рождают руины.
Вытекут соки и досуха,
если надрезать глубо'ко.
Берег высокий на Западе.
Дикий ковыль на Востоке.
Рядом с отцовским домиком - сад -
cирени, калина, вишни
цветут до того красиво,
что цвет их в палитру не впишешь.
Истории кончатся дымом,
дым улетучится в скверну.
Десять захвачено садиков -
gloria nostra aeterna.
Другие слова школьникам
записывать в новых тетрадях.
Покуда над Бугом облачно,
дыхания стерху хватит.
Жизнь мародёра прибыльна,
пока не рассердятся овцы,
им шерсть продавать дорого,
не жертвой же вкалывать вовсе.
О, Боже, как стали далёки
вокзал, терминал и порты.
На расстояние выстрела
друг против друга когорты.
А между - символом речи -
что сердце и уши отвергли,
лежат купола опалённые,
башни танковой церкви.
Не защитит от осколков
на узкой груди подоплёка.
Увидит оно, что сделало,
взору закрытое Око ?
Соврёт навигатор Донну,
не сможет найти Мариуполь.
Есть только "Театр", - название.
Душ не осталось и трупов.
Подвал стал Эдемом для матери,
где как Христу, младенцам
носят в когтях стервятники
свои приглашенья в Освенцим.
Вдруг разлетается небо
осколками цвета на стайки,
и прошивают картечью
сосновые дюны не чайки.
Ниобе детей не спрятать,
их тени зависят о Солнца.
Клио; наплетёт историй.
Слепой караван поплетётся,
заплутавшись в собственной пыли,
подъятой в пустыне пыли.
И нового Ксеркса новый
ведёт Эфиальт в Фермопилы.
Зачем выпадают гласные
ударно на дно в синкопе ?
Думает мобилизованный
в заблёванном им окопе.
Совсем бы умом не тронуться
от скукоты дешевизны.
А репатрианту сладостней
его нелюбовь к отчизне.
Небо - лишь часть полукружия
от фортки и до забора.
Каратель боится пленного
сильнее, чем стыд позора.
Площадь у круга фикция.
Дрон атакует квадратами.
Вместо прогулки гоплитам
устроят обстрел "градами".
Без воздуха жизнь закончится
подвалами лабиринта.
И прямо на Благовещенье
превысится срок лимита .
Курносая не в состоянье
отлить губы твёрже стали.
И губы ей шлют проклятья.
А раньше ?
Мы их целовали...
иллюстрация: Ирландский Бог Донн.
Селевк - успешный греческий полководец армии Александра Македонского, царь, основатель государства Селевкидов, его имя стало одним из синонимов слова победитель.
gloria nostra aeterna - наша вечная слава.
Донн - ирландский властитель одиночества и смерти, который, по преданиям ирландцев вызывает бури и топит корабли, чтобы заполучить больше душ в свое царство. Считается, что Донн не всегда был богом – раньше он был смертным человеком.
Ниоба - смертная жена фиванского царя, потерявшая всех своих детей в результате противостояния с богиней Лето (Латона) - женой Зевса.
Клио' - муза истории в греческой мифологии.
Ксеркс - сын Дария I, царь персов во время битвы при Фермопилах - 300 спартанцев.
Эфиальт - предатель, открывший персам секретный проход в тыл греческих защитников Фермопил.
Гоплит - тяжеловооруженный греческий пехотинец, основа греческого войска.


вырождественские стихи
Почтальон. Новый Год. Галилея. Письмо.
Адресовано просто: "Марии".
Вместо подписи тонкой обшито тесьмой
с реквизитами: "Почта Мессии".
Как вы там? Все у вас хорошо, с грабежом
и священной войной адюльтера ?
Кто Повыше просили добавить: "Шалом!"
Да, чуть-чуть, не забыл: - с Новой Эрой !
Вы держитесь, пока. Вот вам керченский мост
и нежирный катык из отеческих персей.
Денег нет, как всегда, зато есть телемост
с Вельзевулом и Познером вместе.;
У меня всё путём. Только дел до черта.
Знать сужу да ряжу ваши души.
А навар от Суда, что жаркое с куста.
Без наличности в сумке Пастушьей.
Все святые вокруг, как один на лицо.
Только пахнут слегка нафталином.
Попиваю винцо, заедаю мацой,
да на фотку смотрю с Магдалиной.
Санитары, что ангелы. Бьют возлюбя.
Не меня, а других. Сумасшедших.
Главный врач приказал тут сидеть навсегда,
искони до каких-то ушествий.
Вроде, так, ничего, и оклад и уклад.
Провожают, встречают - по масти.
Вот ступни к Рождеству на погоду зудят,
да на Пасху сочатся запястья.
9 января 2022 - 2023 ддгг


Придёт январь, голодный и промозглый
в Бахмут и Вифлеем, напополам,
и будет бронхи жечь холодный воздух,
а греть свечи окопной фимиам.
Придёт от тех, где святотатсво свято,
гирлянды ламп, цари и шутовство...
Придёт в мои, соломенные хаты,
военное Христово рождество.
И три мольфара поклонятся вместе,
Ка Спа, Бал Та и Ме Хи Ор,
и уголёк искрой в теплушке треснет,
и звёздный шлях уляжется в узор
нательной флиски, ей укрою ясли
от холода уже пасхальных плит,
и буду так необъяснимо счастлив
доколе звон тревоги прозвенит.
світлини: Іванка Демчук. Різдво. Плащаниця.


Щоденник війни. Повернення
Я вчора жив. Я дихав, мріяв. Я жадав
кохання, простору, тебе і моря.
Пирнаючи в любов, як в горловину лав,
не знав, як може поглинати горе.
Сьогодні я в полоні. Я в аду. Я всі
миттєвості життя переживаю знову.
Всього шість звуків називають "голосні".
Для всіх незгідних лиш дзвенять оці закови.
Підвал. Зі мною пам'ять і худий павук.
Пригадую тебе і пляж і шторм на морі.
Із павутини новина, що медведчук
під вартою і обмін вже напоготові.
Прощай Оленівка. Прощай названий брат,
мені рідніший по на смерть пролитій крові.
Ти знаєш, я помщусь, хоч раз, але стократ,
лиш тільки очі я побачу волошкові.
світлина: Микола Ярошенко. Голова ув'язненого, етюд. 1878



Щоденник війни. Жах.
Скривавлений бетон, матрац, підвал.
Лиш тут воно зриває з тіла драння.
Ні, це не я, я не благаю. Шал.
Нема чим дихати, лиш белькотання.
Осліпнути, розтанути в ночі.
Ні. Жити. Ох. Іще один. Я мушу.
Ще як смердить. Як боляче. Мовчи.
Воно не здатно скривдить мою душу.
О, мамо, матінко, спаси. Прости.
Невинна. Винна надзвичайно.
Най розірвали груди їх хрести,
Я виживу і змиє кров Почайна.
світлина: Микола Пимоненко. Жертва фанатизма. 1899


- І зорі і місяць на небі і небо
стооково дивляться тільки на тебе.
- А звідки ти знаєш, що саме на мене ?
- То дуже все просто, бо ти незбагненна.
- Ой, як затремтіло у грудях так хутко...
- Можливо кохання відчула, голубко.
Для тебе і зорі і місяць-незгуба...
- А як ти то знаєш ? - То ти ж моя люба !
світлина: Микола Пимоненко. Побачення. 1905.


Вороны кружат над полем брани,
Под музыку Листа танцует смерть,
Кузнечик в сердце еще не ранен,
Еще успеет «Смуглянку» спеть.
Горнист сыграет тревогу вместо
«Оды Радости», запевай, старлей.
Саур Могила, как крепость Бреста,
Всех эверестов теперь важней.
Триста героев доселе живы,
в песне Гостомеля и Фермопил.
Живой водой окропил их Шива,
Только три капли пролить забыл.
Первая капля – «небесной сотне»,
Лёд растопила той самой весной.
Вторая – в боинг, в людей, в полете.
Третья, осталась, увы, со мной.
Христос раскрыл на распятье длани.
Там были гвозди, сейчас пулемёт.
Город остался сегодня с нами,
Только «осанну» враг не споёт.
Войны уходят, музыка вечна,
Взлетает Кузнечик наперекор.
Скрипка играет на Улицах Млечных,
и палочкой машет бог-дирижер.
зима 2014 - зима 2023.


Щоденник війни. Чорний тюльпан.
Чорний тюльпан,
чорний тюльпан,
чорний тюльпан.
Сяє німбами військо світла.
Не побачити війська тьми.
Там де смерть на біду розквітла,
там вони, посеред війни.
Ніч і день їм грясти по суші,
розгортаючи чорнозем,
і шукати безсмертні душі,
не оспівані трубачем.
Буде з фліскою спати батька,
що знайшли вони, батьків син,
і носити його розп'яття
крок за кроком своїх стежин.
В узголів'ї, де верби віти
перехрещені мов хрести,
будуть квітнути вічні квіти,
буде вічно тюльпан цвісти.
Чорний тюльпан,
чорний тюльпан,
чорний тюльпан.
світлина: помин загиблих.


Щоденник війни. "Привид Києва".
Розпаношене, приголомшиво
чорнохмариться в небі зло.
В душу ломиться гість непрошений.
Ти за вхід його, він в вікно.
Гострострілами, не кропилами,
окропив мене руський світ.
Перекрию я рани крилами,
залікую їх і на зліт.
Сподом сунешся - Вали Змієві
затамують навали рух.
В небі чорному - привид Києва
переб'є кажанів, як мух.
Поспіль вичистим небо, дочиста,
запанує в ним синьова,
і тополя знов зашепочеться,
і волошечка польова.
світлина: Веніамін Кушнір. Далечінь



Щоденник війни. Лера, Кира і Людмила
Вона дитя іще і вже Ніоба.
Мішень в прицілі нагваля.
Три скаменілості. Одна жалоба.
Ні матері, ні немовля.
;
;Прибій в Одесі кровоточить.
Їй за світанки вже не сніть.
Ви в очі подивіться, в очі.
Ви в душу ясну зазирніть.
Онука, матінка, бабуся.
Ось трійця нових християн.
Із Богом я не схаменуся,
доколи помсти не завдам.
Сьогодні сльози не не часі.
Вогонь шаліє з кремінця,
і б'ються в моїм, непогасні,
всі три Ніобини серця.
23 квітня напередодні Паски 2022 року
в Одесі руська ракета забрала життя
тримісячної Кири
її матері Валерії і
бабусі Людмили Глодан.


В навушниках Стравинський і "Весна"
звучить священно, мов війна,
якій сприяють нейтрофіли.
А за вікном безсовісна зима,
і снігу менше, ніж вір;я
навколо братської могили.
Самотина - безвихід для ума.
Рятує спирт і відхідна
на безпорадний помин жертви.
Всього за день, ну, максимум за два,
нам з ящика кричать, що все, хана,
що хибанутися - не вмерти.
І нас спішить спасти чечня.
А я спішу знайти слова
в одвіт спасителю-вайнаху.
Допомагає пам'ять, ледь жива,
і з вуст зліта - ;;;;;; ;;;;;;!
А lot of thanks! Ідіть к монаху.
;;;;;; ;;;;;; - "тода раба" - спасибі велике, іврит.
a lot of thanks - "э лот оф фенкс" - велике спасибі, англійська.
вір'я - огорожа
світлина: не паліть де попало, паліть де не попало
Історія віршика: Вільнюс. Кімната в дешевому готелі. Щоденник автора. Діалог із диктором новин російського телебачення. Чорновик діалога було записано в щоденник автора і оприлюднено на фейсбуці 30.01.2021


Щоденник війни. Передчуття.
Що в світі більше за самотність
всього за йоту до війни,
коли по рейках гукав поїзд,
не знали ми.
Не знали ми, що захід сонця
тягнути треба, щоб не згас,
що нам життя за так дається
в останній раз.
В останній раз зіграють губи
прелюду Баха на трубі
і броником затиснуть груди.
І буде бій.
І буду я благати Бога,
що лиє світло з темноти,
аби мені за мить до того
наснилась ти.


Я пережив життів чимало,
життів побачень і життів розлук,
і кожне з них одне в одне перетинало
і відбивало в серці свій манливий рух.
Життя найперше - дивовижа.
Козацький лук не стримав тятиву.
В прийдешній світ, привабливий і хижий,
я народився. Досі в нім живу.
Від першого пробудження до нині
зачудованню вкрай не вистачає меж:
чому я народився саме в Україні,
а не в тайзі, чи в джунглях Бангладеш.
Життя наступне - обіцянки.
Лиш треба вірити і боженька подасть
ланам дощу, загоєння подранку.
І неодмінно завтра стане все гаразд.
О, це трикляте, ненажерне завтра!
Життя проходять повз його уста,
не підпуска к сьогодні, як почесна варта,
і лине до безе*, як Ієгуда до Христа.
За обіцянками прийшло життя зневіри,
причетності покута і буденная юрба
звірячих нелюдів і доброчесних звірів,
і нескінченная, як дивосвіт, журба.
Як Ахіллесова п;ята - життя четверте
останній лист календаря зірве.
Нехай летить заввишки, знаю твердо,
чия любов оці життя переживе.
* безе - цілунок (поцелуй)



Неврожай восени, недорід
блискавиць у стодолі неба.
Перший сніг, наче перший слід,
на шляху від яси до себе.
Біле тло, маляр, біле тло
поклади в полотно картини.
Перший сніг, повсякчас було,
роздери-душу-крик - невинний.
Перший слід на снігу - мазок.
Підбири, маляр, фарби колір.
Перший-ліпший завжди зразок,
чи в сніги іти, чи по крові.
світлина: Казимир Малевич. Червоний квадрат - назва на звороті - Жінка у двох вимірах. 1915.


про п'яту хвилю емігрантів
Облиште ваші "охі, ахі"
кав'ярням Риги чи Литви.
Слова тупіші за домахи.
Готель не зовсім табори.
Безпросвіток - ось ваша правда,
іржавий якір - срібний вік.
Які страждальницькі завади
вам рок неправедний прирік:
протестувати голосінням
в мережі internet реклам,
і зазивати без сумління
підписників на свій канал.
Той срібний вік, що вище згадан,
вас ні до чого не навчив,
ні страшна доля Мандельштама,
ні на шнурку М.Ц. надрив.
Облиште, не дратуйте долю
своїм пещеним олівцем.
Доколи не вдихнете волю
для щура будете живцем.
Палає річка паперово.
Ваш вибір поміж двох звитяг:
життя лише заради слова,
чи зрада слову за життя.



Ні тут нема, ні в Леті супокою;.
Лише прадавній бій. Душа, палай,
доколи ти моя єдина зброя,
помежи тлустих ваб не заблукай.
Ні божого кута, ані причілка,
лялькового будиночка - нема,
а є життя - хвостина понеділка.
Тобі пишу, а ти глухоніма.
А ти, душа моя, чи то не в дусі,
чи то свої закінчила торги.
І вогкий сніг не сніг, і я в розпуці,
невже душа знімає ланцюги...
світлина: Микола Ярошенко. Ув'язнений. 1878.


примарка квіткарки
Своя війна в мені, своя планида.
Як хочеш, вір, а як не хочеш, ні.
Я не атлант в хребті, я - Атландида,
занурена в кохання глибині.
Сиджу на лузі, ноги підгортаю,
немов Мамай, я снам тлумачу сни,
і ревно так, і кревно осягаю
як падає пелюстка навесні.
Похоже, що спочатку треба вмерти,
аби настигти розквіт на землі.
Втім вірю я, запрошення в коперті
із книгозбірні прийде і мені.
світлина: Микола Пимоненко. Квіткарка. 1908


дума на сторіччя утворення есересера
ГЕЙ, гей...
ГЕЙ, гей...
Гомінливо, гомінливо,
наче усмішка грайлива,
ллється пісня журавлина.
ГЕЙ, гей.
Від хатчини до хатчини,
як хмелина по тичині,
лине в гори гордівливо.
ГЕЙ, гей.
Про удовини сльозини,
вікопомні роковини,
про звитяги і Кравчини.
ГЕЙ, гей.
Черемшини, черемшини
сніжно-білі, мов хмарини,
разом з піснею неплинні.
ГЕЙ, гей.
Першим квітом на куртині,
червоніють намистини
для коханої дівчини.
ГЕЙ, гей.
В серці серця Катерини -
Богоматір і родина,
незалежна і єдина.
ГЕЙ, гей.


Дворы, подворотни, мятежная площадь.
Ветра подворотен с дыханьем сливаясь,
почти не умеют касаться на ощупь,
совсем не умеют казаться, играя,
ветра на майдане знамёна полощут,
листву залежалую в небо взметая.
Недвижны под ветром дома-одиночки,
им улицы-вдовы, на месте хромая,
всё шлют телеграммы по ветреной почте,
взамен получая снега, обрекают
меня на стихи и бессонные ночи
на кухне сырой коммунального рая,
где буквы евангельски падают в почву,
где звёзды окурком в зубах догорают,
и где вероятность последней отсрочки
в календаре этих чертовых майя
съедает от голода те многоточья,
где лошадь и лев и змея золотая.
Ветра-ветрюганы отчаянны, тщетны.
Бездетны дворы и обветрены лица.
Поэты и ветры всегда несусветны.
Их в небе над Нидой летят вереницы...
зима 2013-2014, декабрь 2022.


Девушкам в поле Малевича.
Вчера, намедни, послезавтра, вскоре.
Несовершенность зеркала кривого.
Три девушки сегодня вышли в поле
цветов от желтого до голубого.
Ты помнишь руки-стропы у Лотрека -
оклад картины нежность поцелуя ?
Здесь - руки Адити-дочеловека,
и взгляд гвоздит насквозь, колдуя
плоть искушая цветом, без наживы,
и горы сразу переходят в плечи,;
чтобы не тратить понапрасну силы.;;
И явный голос нового предтечи
доносится оттуда трижды эхом,
а девушки стоят единой вехой.
картина: Казимир Северинович Малевич.
Девушки в поле. 1928-1929.


Здесь всё, что нужно для постоя -
вино, постель и тишина
такая, что, услышишь - хвоя
летит на дол, обречена.
Еще не скоро будет лето,
когда земля теплее стоп,
и ты уйдешь переодетым
в дезабелье, как протопоп.
Еще не скоро. Оставайся,
от петухов и допоздна.
Смотри как шёлк дрожит на пяльцах.
- Куда же ты ? - Война, война.


Вчера был зад, зато сегодня рот.
Свобода выбора пространства.
Я не могу понять цепной народ,
восставший за оковы рабства.
Кто стыд проглотит, кто язык сожрёт.
И то, и то - закуска пьянства.
Я не могу понять немой народ,
восставший за господство хамства.
Под пиво "раком" - стало быть - вперёд !
От святости до святотатства.
Я не могу понять свечной народ,
восставший за позор шалавства.
Как напихает поп, таков приплод -
дитя рабочих и крестьянства.
Как мне понять униженный народ,
помазавший клопа на царство ?
Они везде, они вокруг:
шалавы, пьяницы, уроды.
А я всё безответно жду
явления Христу народа.
картинка: Александр Иванов.
Явление Христа Народу. 1837-1857 (как двадцать лет лагерей...)
Тобі, північній мацапурі,
в полоні вічної труни
людей переплавляти в кулі,
чи рабські дзьоби сарани,
щоб убивати, убивати
без жалю в серці все живе,
робити замість благодаті
пустинне море снігове.
Мені простую чи святую
зіграти роль у цій війні -
додати у блакитну кулю
рясного жита жовтизни,
і вижити і виживати,
хоч як-би молох не шалів,
аби клювали корм курчата
во вік віків, во вік віків.
світлина: Герман Гольд. Курчата. 1967.
Смичок нестямніший за струни:
плекає, ріже, лащить, б;є.
Так карбували Діоскури
рукоположення своє.
Так закохалась Навсікая,
як ніжна скрипка в юнака,
не мавши тями, що спіткає
розчарування без смичка.
Яка шляхетна забаганка
в руках в;юнкого скрипаля.
Палка і лагідна коханка
гру починає звіддаля.
Не піддається без спіткання
смичка і пристрасті струна.
З нічого від, від доторкання
любов і музика луна.
світлина: Михайло Димитренко. Гірська ідилія.
Ти можеш жити так, як заманеться,
топтати взутим ряст чи босоніж.
Стежина вкрита скалками від скельця,
розбитого із серцем впереміш.
Ти можеш не стріляти холостими.
Хоча, удавання це твій коньок.
Аж жижки сіпає, яким ти став безжилим.
Іди, шукай на забавку цяцьок
не в цих краях, не в цьому королівстві.
Для тебе дім закритий на нічліг.
Без тебе дихання стає сріблистим,
як на церковних банях перший сніг.
світлина: Олександр Мурашко. На ковзанці. 1905



Була зима і переддень нового тижня вже майорів.
Чередники в нічному на давній звичай коротали час.
Часи на взаєм коротали спосіб існування
білкових тіл, які і так і сяк живуть недовго.
На небі повний місяць - голодному шакалові на згадку
про булочку із м;ясом. Незгода із таким меню
прошила небо сиплим ревом.
Одна вівця, що загубила стадо, не міркувала
опиратись силі, чий музикальний слух легко
мав змогу перелити чашу, і до кошари пленталась
безгучно, з бажанням камні оминати більшим,
ніж купчити, або жбурляти.
Один із пасторів, навчений рахувати
із кулака висмикуючи пальці,
здійняв у здивуванні брови, і крім нестачі,
виявив прибуток світла
у тій частині небосхилу, де дуже тонко в;яжуться діла.
Діла, діла, діла...
Якого дідька пастухам до акцій, іпотеки,
до третейських суддів -
яким не звинувачити дешевше, ніж простити,
і, через те, їх справедливість так безмірна,
як безрозмірна мантія над брюхом.
Високі суперечкі гендлярів за те, з якою поступкой
їм покупця дурити легше, для вівчара, як макогін на ночви.
Не мають діла пастухи до храмових мінял, яким віддати
згірш, ніж віддаватись.
Не мають діла пастухи до суперечек фарисеїв
щодо одвічності пророцтв
та силу віри в пишності обрядів.
Ось зовсім інше діло - вітер, небо, зорі...
Якщо вже сперечатися із кимось - то краще з ними -
у кого дихання чистіше, і глибша незбагненність глибини,
і нескінченність мерехтіння більш самотня.
І зовсім, зовсім інша справа - налаштуватися і чути вітер
і в диханні вітрів прихований відчути сенс
і вслід за ним піти за Новою Зорею.
Як та ковінька в руку, так і стало:
вівчар прослідував на світло,
піднесенний рельєф над обрієм
ще спромогався стримати світанок і знову марно.
На вступі в грот воли спроквола пережовували жвачку,
звільнивши яслі на соломі Малюку.
Прокукурікали пихаті півні
уже без шансу жодного на помилку чи зраду,
несплячі залишились при своїх,
по схилах ніч спустилася до моря,
і з першим пломенем знайшлися
приблудні тіні, не облишая місця снам.
Був перший день і зіроньки сіяли.
Для кожної душі свій народився цар.
Настав і п'ятий день. І розіп'яли.
І скільки душ заблуканих пасе вівчар.
світлина: Різдвяна листівка УПА, 1947 р.,
видавник: Пресове Бюро Закордонного представництва Української Головної Визвольної Ради,
автори (ймовірно): Едвард Козак і Мирон Білинський


про Різдво.
Люди просили у Бога сили.
Плакали гірко і голосили:
- Стало навколо все дуже жорстким -
лащити навіть котячу шорстку.
Жертви носили, співали гімни
в кожному Храмі, у кожній гміні.
- Просимо сили, щоб збагатіти, -
плакали літні і зовсім діти.
Не довго Бог думав. Замість сили
людям посватав живого Сина.
- Стане дитина ця вашим скарбом -
Миру навчить вас і жити ладом.
Люди подумали: - Бог Збожеволів !
Діти рідненькі всі напівголі,
нам би багатства і нам би сили,
не дармоїда, і вбили Сина...
світлина: Іриней Юрчук: «Різдво». 2022


В нічним, у луці Коника,
я марю про любов,
де у водицю коники
пирнають стрімголов.
Де сум відпочиватиме
під захистом краси
за трав'яними гратами
перлистої роси.
Сполоханим, непроханим
позаздрю почуттям,
і мед чортополоховий
счастує до нестям.;;
Я осідлаю коника
гнідого без сідла
і геть від долі стовпника
я поженю коня.
Туди, де за фіранкою
ясніють небеса
і в полум'ї світанковим
кохання воскреса.
світлина: Архип Куїнджі. В нічному. 1905-1908


Різноіменні два світи
зійшлися в битві.
Я бороню, загарбник ти.
Важка гонитва.
Ти божевільний, наче бомж,
шматуєш храми.
Мої священний Черемош
лікує рани.
Прийшов мене "асвабаждать"
назад у рабство,
де на гербі твоїм печать:
"Вперед, нахабство!".
Немає жодного раба,
щоб бився чемно...
- за себе ? - ні, а за цара
мокви едема.;
Твоя говірка - від оков -
тюремна феня.
В моєму гроні чистих мов
принаймі жменя.
;Твоя ідея - грабежі,
моя - мандрівка.
Побачимось на рубежі.
Олекса Квітка.
світлина: Федір Кричевський. Триптих "Життя. (Кохання.Сім'я.Повернення). 1927.



Ви пам'ятаєте про завтра,
коли ми раптом не мовчали,
коли перекривали зябри
червоно-сині комісари,
і перев'язували долі
у гудзь потилиць до потилиць,
щоб ми за пострілом, в судомі,
один до одного тіснились ?
Ви пам'ятаєте, як після
такої страти ми співали,
за кожним словом кожній пісні
ми, посуваючи за хмари,
ізнов писали, доки крові
на вістрі пензля вистачало
на думки лірника чудові,
і, написавши, воскресали...


Холодна ніч в оточенні із ватр.
На сцені принц, майданом череватий.
Життя двобій, лиш іноді театр.
Але про це вартує промовчати.
Без почуттів ми падаєм в бескед.
Не обідніє думками багатий,
Став поминальним зручення букет.
Але про це вартує промовчати.
Перед фіналом не завжди антракт.
У чатування присмак гіркуватий.
Після вистави ти шепнула: - так.
Але про це не варто промовчати.
світлина: Олександр Мурашко. Карусель. 1906


М.Д.
Сніги ідуть, сніги ідуть, вже по коліна.
Не до снаги снігам любов, не докорінна.
Ченці-тополі снігову вдягають ризу.
Благає серце пічкура додати хмизу.
Не знайде око навкруги рудої миші,
не уловимі голоси у сніжній тиші.
Нехай ідуть сніги, ведуть, аж до могили,
хай засипають мішуру, що ми лишили.;
Снігам давати відкоша, давати відсіч,
готова зваблена душа душею в північ.
Сніги ідуть, сніги ідуть, вже по коліна.
Не до снаги снігам любов, не докорінна.
світлина: Олександр Мурашко. Зима. 1905.


Ніч Віфлеємська у зоряним светрику.
Світло розсіяне над каганцем.
Шиє рука про народження метрику,
ніби роман зі щасливим кінцем.
Перша опівніч, до ранку останняя
нитка червона в узорі шиття.
Вирва безсмертя помежі коханими.
Ладам до краю бракує життя.
Кров не водиця, війна не побачення.
Доля дитини в прицілі нікчем.
Через століття і так необачливо
став Маріуполем той Віфлеєм.
За журавлів, за гаї над озерами,
за Україну, за кожне сільце,
шиє Марія кривавими нервами,
а на руці удовине кільце.
світлина: Олександр Охапкін. Ікона Криворівненської Божої Матері


Замало фарби для тепла. Блідна
на полотні художника палітра.
Всього два кольори ця таця поглина:
живе і мертве, чахле і заквітле .
У білої хмарини темна тінь.
За димними туманами просвіток.
Шукай, знайди на спалі, опостінь,
блискучі цяточки простих леліток.
Доколи не закінчиться війна
м'яким теплом опаленого літа
триматимусь за тінь твою, вона
єдиний доказ єдності зі світом.
Малюй, митець, зухвало так, спроквола,
як віхолa тепло переборолa.
світлина: Микола Ярошенко. У теплих краях. 1890.


Я где-то далеко, в снегах
застрял, и опоздал к трамваю,
и наугад бреду впотьмах,
а хлопья-бабочки летают,
и вместо яркого цветка
на плечи падают смиренно..
Ах, как же жизнь их коротка,
Ах, как же гибель их священна.
Дрожит мираж на сквозняке
свечой - иллюзией рассвета.
Как хлопья снега, налегке
идут слова на дно сонета,
где их встречает ночи грусть,
где я с утра в трамвай сажусь.
світлина: Микола Ярошенко. Студент. 1881.


А воля ясная лежит на полпути,
а море Красное не просто перейти...
...и мучаясь, не сетуя, но чаясь,
рассеять плен, туман и фимиам,
и добрести в "дослёзный" Докучаевск,
в июльский дождь, бегущий по щекам,
где флюгера от ветра не слабеют,
и так фонит кладбищенский гранит,
что засуха звереет от капели,
и рыжий лес фантомно шелестит.
Но где же ты, мой маленький кораблик,
модельный флейт с каютой на корме,
пустой багаж неприменимых алгебр,
речной залив в лазоревой кайме ?
Но где же ты, моя благая воля,
где ты теперь, мой самодельный флейт?
Где наши полнолунья Гуляй Поля
под музыку губных пастушьих флейт,
и наша клятва перед аналоем
и руки, в мёд макающие хлеб,
и неба звёздного над головою,
такой непостижимо узкий след ?
Как жизнь...


Тугі рамена подорожніх
у холоднечу проростая,
тримають дуги небокрая,
тотожно долі ми навзаєм
виборюємо і кохаєм,
і перемир'я неспроможне,
коли стоїш на півдороги
поміж відлигою і громом,
а із минулого не боги,
а зорі дивляться услід,
як ці вірші - пустопорожньо,
від краю всесвіту до краю
самопосвяти в мари раю
де навіть сорому немає.
Коли своїй душі хозяїн,
любов в житті, мов подорожник,
і проводжає і лікує,
містифікує - аллілуйя !
І безліч раз твої надії
даремно вабить небозвід.
світлина: Микола Пимоненко. Ідилія. 1908.
до відома - хлопчик незрячий...


Життя така двоїста штука -
не встигло дати, вже бере,
і тихо, тихо так шушука,
немовби вітер між дерев.
Яке тонке хитросплетіння.
Живи, закохуйся, кохай.
Вирощуй квітку із насіння,
не задля пустощів бодай.
Діли життя своє і ліжко
наполовину двох часток,
і поміж ділом, так, побіжно,
останній пригуби ковток.
Не віднайти живого свідка
в куті глухому перехресть.
Лише на підвіконні квітка
розділить навпіл навiть смерть.
світлини: Тетяна Яблонська. Ранок. 1954
Микола Ярошенко. Провів. 1891



"Litwo! Ojczyzno moja!". Pan Tadeusz.Adam Mickiewicz.
Тяжело говорить подбирая слова
из лукаво разбросанных кубиков-букв.
Далеко в океане Любви Острова.
Не найти ни одной, если выбор из двух.
Колыбельно о рельсы стучат поезда
по дороге разлуки в таёжном плену.
Горемыкой останешься в нём навсегда,
если примешь насильно чужую страну.
Если ищешь любовь, это та, что впервой.;
Никудышный разрубленный надвое щит.
Только сторону ту называют родной,
где под камнем отцовское сердце лежит.
фото: Литовские ссыльные празднуют Рождество. 1955 год.



Время слишком мелко , чтобы быть не рядом .
Яровая Ева и озимый Адам,
как ладонь к ладони нас предрасположат.
Золотая Львица, огненная Лошадь
время, буквы, нити заплетают вместе.
Я всего лишь нота в журавлиной песне...
Я люблю вас, Мир, Лазарем, на ощупь,
тише ниспаданья девичьей фаты,
вплоть до изможенья всенощною ночью,
до изнеможения бездной пустоты.
Я люблю вас, Мир, шепотом, безмерно,
зажимая в пальцах тоненькую нить.
Я люблю вас смирно, преданно, наверно,
так умеют дети - ни за что - любить.
Я люблю, вас, мМир, - с прописной !, - с заглавной !,
за приданность в строчках обе совместить,
за открытость настежь виноградных ставен,
и за свет вначале
и в конце пути...


Прощайте, прощайте, прощайте,
за дні, що лишилися в сні.
Ночівлі без снів, прощавайте,
неспівані думки-пісні.
Пробач мені, люба, кохана,
за мальви розквітлі в саду,
за рани, сполохані рани,
у серці твоїм. На біду,
ні сіло ні пало, неждано,
настала година сумна.
Прощають і тато, і мамо,
лише не прощає війна.
Від мальви, від серця, від хати
полохайте чорних птахів.
Кохайте, кохайте, кохайте,
Мамай як кохати навчив.
Ні з того ні з сього, ні з дива,
не стане добра на землі.
Ти бачиш, цвіте Україна,
ти бачиш, летять журавлі.
Прощайте, прощайте... Прощайте.



george's algae
Цвіте невмирущая слава,
як чорно-оранжева твань.
Запрошуєм дуже ласкаво
на свято у нашу Йордань.
Від хати до хати щедрівки
у ніч новорічну луна
а-а-а.
Піднімемо чарку горілки
за флотік російський
до дна.
algae, твань - водорості
світлина: моряки крейсера москва принімають цілющі грязьові ванни із жовто-бурими стрічкам- водоростями


Я отримав наказ боронити рубіж,
не мамаєв курган, а Маленьку Висотку,
поміж двох бліндажів, непокорами між,
і себе не згубити, як в мотлосі голку.
Я отримав наказ в ясну ніч на Різдво,
аби злий басурман безталання не скоїв.
І ми дружньо зійшли на позицію втрьох:
я і мій кулемет і бляшанка набоїв.
О, яка та була , доріздвяная ніч !
Як дзвеніла душа і жеврілися зорі !
А опівночі град полетів увсібіч,
щоб стрягнути у скроні, як шипик терновий.
Тільки вщух бій ракет басурманин поліз
на мою висоту, як жебрак на монетку.
Позаріз не пустити його, позаріз.
І я тиснув в упор кулеметну гашетку.
Як останній набій віднайшов свою ціль,
я у серці відчув від осколка зомління.
Я отримав наказ і упорав суціль.
Геть не буде Різдва без доби Воскресіння.
І я вмить пригадав задля чого я жив,
і для чого стоїть Володимирська гірка.
І залишились вдвох поміж тих бліндажів
і моя висота і Народження зірка.


За очаги и алтари мы поднимались прапорами
и становились пустыри новозаветными церквами.
За ночь твердели янтари, из колоска рождались нивы,
мы принимали от земли свободы зов неотвратимый.
За это дикая орда топтала нивы сапогами
и становились города голгофами и пустырями.
За каплю уксуса ирги на губке, смоченной в бокале,
за алтари и очаги - мы, умирая, воскресали.



Проспівала і замовкла соловейкова соловка.
Пам'ятає - прилітала помолитись в Соловки.
Там хрести стоять пожовклі. І земля від болю вогка.
Прозябають без орала по землі дощовики.
Поміж ворогом і нами по Дніпру пливуть тумани.
Налаштовує піхота переправу на Дніпрі.
Досить гнути харамана про один народ і манну.
Вже постали до роботи морпіхоти веслярі.
Як халяву до головки шиє справи хутко, ловко
чорний ворон лихоноша проти "Бунта" Куліша.
На Дніпрі стоїть Каховка - нам зовиця, вам золовка.
Най повернеться до коша відчайдухова душа.
***
світлина: Микола Куліш.



Бахмут, бліндаж, замерзлий тепловізор.
Дві сотні метрів - орківський десант.
Не за та таку війну співав з екрана Візбор.
Не для таких боїв потрібен секундант.
Немає честі, гідності, шаноби,
у цього війська імені нема,
орда орді споріднена по крові,
замість хоругв криваві знамена.
Нехай від броника скемлять рамена,
багно суглоби сковує ущерть,
рука у горло вчепиться напевно,
ніж із ногайцями підпише шерть.
Реве Дніпро і рветься за пороги.
На вістрі шаблі козака душа
так заспіва, що зріже чорту роги
і повернеться вуй до лемеша.



Ремство.
Не кожним днем, але щоночі,
поза'очі, опівночі, у сні,
спадають на думки слова пророчі,
неначе комір шиї - затісні
для того, щоб запам'ятати,
занотувати римою у вірш.
Несамовитим від такої втрати,
отямитись не має гірше ніж.


Червоніє сніг від фарби крапель.
Не сочиться, падає підряд,
як по черзі, із смертельних стапель,
в нове серце падає cнаряд.
Не почує сніжних клаптів плеску
мовчазлива глибина пустель.
По собі життя лишає фреску,
що не міг лишити Рафаель.
Не встигає парох у капличку
на останній помин бідолах.
На вербі снігур - вродлива птичка -
відспіває душі у віршах.
світлина: Рафаель Сантіс. Мадонна Грандука. 1500-ті.



Читати віршика - важка робота.
Мета мучителя завжди п'єта;.;
Життя катує більше ніж Голгота -
носити біль опущених з хреста
щомиті. Щосекунди умирати,
закриту книгу перечитувати знов.
Гадала, що пологи мука. Мати
не знала про катівню післямов.
І все одне, не можу не писати.
Миритися не можу ні на мить.
Скорботи шлях - від прагнення до страти,
не римою, а пам'яттю щемить,
а хочеться до журавлів злетіти
і про кохання з ними джеркотіти.


Повітря журавлю, що мурашні твердінь.
Не зволікай. Шукай подібності в різниці.
Смакуй знекровлення на смак і віднайди,
що кожен журавель в прицілі у рушниці.
За вогнищ жевриво посватай свою суть -
і кожну мить переживай життя вдовиці.
Викажчик-учень поцілує - понесуть
уже затушканим в лахміття плащаниці.
Оспалим мальвам після зливи відійти.
У млявим відчаї лише покотиполе -
віддасть новопосталому свої гріхи
і без мозолів загребе усі стодоли.
Лукавий найманець, розбійник, підлий час,
дарує день новий, надіями сповитий,
щоби опівночі пригубити на раз,
на два - це несвідоме немовля убити.
Не після смерті, звісно, ад, під час життя,
в якому ніч - для перевтілення Вальгалла.
Лише самоповага - шлях без вороття.
Лише звитяга у розпачливих зухвала.
Байдужим здатится без боротьби - ганьба.
Де вольниця - розмай буяє і без зілля.
Це мурашні повзти, а журавлям - доба
крилом тримати небо від війни свавілля.
світлина: Микола Пимоненко. Перед грозою. 1906.



Небом, житом і вітрами
між боями, в час спочину,
намалюй, художник правний,
намалюй мою дівчину.
Щоб без зайвої принади
вийшов образ на картині,
не цурайся від поради,
уяви мою газдиню:
заспіває - мов струмочок,
усміхнеться - без полуди,
квіти ніжні у віночку,
і ще більш ніжніші груди,
плавні руки, ним напевно
заздрять віти у тополі,
і круті в спідниці стегна,
і ще більш крутіша воля.
Перемішуй намистини -
фарби в срібному цеберці.
Я візьму твою світлину,
покладу собі у серце.
світлина: Микола Ярошенко. Ескіз до картини "Влітку"



Не квапливо так, потрошку,
гасне пломінь свіч.
На зірницю дьогтю ложку
заливає ніч.
Женчик-місяць, гайдабура,
де ти є, - в імлі...
Невід'ємної зажури
відбиття в вікні.
Квіточка на підвіконні.
Ніжний віолет.
Назбирають очі сонні
пролісковий мед.
Наче сон імла розтане.
і сніги зійдуть.
А зажурення кайдани
не відпустять грудь.
Світлина: Mikalojus Konstantinas ;iurlionis. Дружба. 1907


Холодна ніч, пекельна ніч.
Щури в екрані тепловізора.
Не ущухає ані гич
на наш бліндаж навала бісова.
На силу дії дієслів
любов і лють нанизані.
Жару вогнів, холодний гнів
відчуй-но, щур принизливий.


Лежебока місяць в піднебесній стрісі,
а навколо зорі. Диво ані руш.
Спочиває земле у рахманній втісі
і душа воліє до душі чимдуж.
Ох, не випадково червоніють грона
моє серце знає, хочеш вір-не-вір,
чорноброву знову я побачу скоро,
обійму дівчину я на фоні гір.
світлина: Андрій Коцка. Дівчина на фоні гір.



Перед Різдвом найдовша ніч,
і в Ірпіні і Віфлеємі
воли жують, волхви на стріч
життю несуть дари окремі.
Природа наче замира...
Ві сні народжуються мрії,
минає вчора і нова
епоха піднімає вії.
А в бліндажі горить свіча
iз протитанкової гільзи.
А в Ірпіні не спить дівча.
І чорний сніг лежить на призьбі.
А завтра новий вічний бій
новий Христос завдасть хурдизі
аби плече торкалось вій.
Ось український катехізис.
"Оксана" (Із повесті М.В.Гоголя "Нічь перед Різдвом"), Харитон Платонов, 1888


Візьми до тями на останнє,
плешивий цар щурів-заброд:
Не приживатимуть у стайні
ні птах, ні мова, ні народ.
Як гідність є - єдиний вибір,
на змоги дві одна печать:
чи журавля полiт у вирій,
чи сіять хліб і хліб збирать.
світлина: Ростислав Воронко. Журавлі. Керамічне панно.


Високогідно виднокола,
на противагу від задух,
лунає Бах у млi костьола,
здіймає непохитний дух.
Іде війна. Зима і віти
скував льодовий ожелест.
Чи можуть душу прихистити
твоя любов і мідний хрест.
Чи годі сили в літургії
позбутися від половчан.
Несуть молитви до Марії
серця знекровлені прочан.
А там, в окопі, під Бахмутом
ні відпочинку, ні журби,
і з пеклом бьються, аби бути,
герої нашої доби.


памяти Володи Науменко
Толикому опека в тягость.
Взгляни из памяти в его глаза.
Не холод ночи в них, не самость,
и не одна, забытая, слеза,
в них нет уже огня мышлений,
уже зашкалил в небо нивелир,
но живы сотни отражений
случившихся надежд - увидеть мир.



Помню. Тишина у фонтана.
Липы полоумный дурман.
Губы, наши губы шептали
про какие-то дали
и про будущий май.
Осень сиротливо настала.
Листья смыла в лужи вода.
Губы, что печаль нашептали,
не открыли мне тайны
не тогда, никогда.



Йому, або про ряст топтати.
По заповіту божого ченця,
замісто метушіння колотнечі,
йому давати корм для горобця,
і слухати, як горобець щебече.
Топтати ряст йому через віки,
за постанням до повної знемоги,
доколі сіль шляхетні чумаки
збиратимуть на зоряних дорогах.
Уздовж пересторогам божевіль,
чагарники розквітли в райських кущах.
Йому на серце брати віщій біль
і від знеболення писати вірша.
світлина: Юлій Клевер. Без назви.



Журавлине танго
Коритися злодію годі.
Щоб мальви розквітли в саду,
візьму вишиванку в червоній оздобі
на щастя, на бій, на війну.
Спитайте у понтійпілата,
як істину гублять ущерть.
На стрісі лелека, поштарик кошлатий,
засватав у Сватові смерть.
Душа повертається, ніби
в матусин садочок птахи.
У рідний садочок, ні Семіраміди,
на диво, лягають шляхи.
Сорочку у білій оздобі
Матуся розшиє. У сні
дорога проляже, ще дальше, за сходи,
де вирій і де журавлі.
Літає весна над ланами,
буяє у серці любов,
і квітнуть каштани містами-садами
і смерті немає, немов,
і квітнуть каштани містами-садами
і смерті немає, немов.
Світлина: Микола Пимоненко. У похід. 1902


© Copyright: Цветков Александр, 2023.
Список читателей

Другие статьи в литературном дневнике:

  • 25.05.2023. ***
Полный список статей
Авторы   Произведения   Рецензии   Поиск   Магазин   Кабинет   Ваша страница   О портале       Стихи.ру   Проза.ру
Портал Стихи.ру предоставляет авторам возможность свободной публикации своих литературных произведений в сети Интернет на основании пользовательского договора. Все авторские права на произведения принадлежат авторам и охраняются законом. Перепечатка произведений возможна только с согласия его автора, к которому вы можете обратиться на его авторской странице. Ответственность за тексты произведений авторы несут самостоятельно на основании правил публикации и российского законодательства. Вы также можете посмотреть более подробную информацию о портале и связаться с администрацией.

Ежедневная аудитория портала Стихи.ру – порядка 200 тысяч посетителей, которые в общей сумме просматривают более двух миллионов страниц по данным счетчика посещаемости, который расположен справа от этого текста. В каждой графе указано по две цифры: количество просмотров и количество посетителей.

© Все права принадлежат авторам, 2000-2025     Портал работает под эгидой Российского союза писателей   18+