***Мила Стеценко Юрчик, пробач... Палата номер чотири, що знаходиться в Єврейській лікарні, хірургічному відділенні міста-героя Одеси, мирно сопіла теплою серпневою ніччю. Хтось хропів, хтось тихенько стогнав від болю, боячись розбудити сплячого рядом сусіда, хтось бродив по палаті назад-вперед тримаючись руками за живіт і клацаючи шльопанцями об свої босі п'яти... А ми з Нинкой взагалі не спали, оскільки доглядали за своїми післяопераційними чоловіками. Реанімація знаходилася прямо під нашими вікнами на першому поверсі. Нам доводилося часто чути жіночий істеричний плач біля дверей рятуючого і не рятуючого відділення. Але такого несамовитого крику, від якого волосся на голові стало дибки, я ще не чула: - Юрчик! Юрчику, пробач!!! Ми з Нинкой, і усі присутні в палаті, окрім лежачих хворих, пригорнулися до підвіконь висунувши голови вниз і побачили картину. Чоловік сорок циган різного віку крутилися біля дверей реанімації, а молода, красива дівчина-циганка своїми куркульками стукатіла в двері і несамовито кричала: - Поверніть мені Юрка, врятуйте його будь ласка!!! Юрчику, пробач мене, Два хлопця спробували відтягнути її від дверей реанімації, щось шепотіли, кричали, умовляли, але дівчина була невблаганна. Вирвавшись, вона кинулася на груди старшої циганки і закричала: - Мама, матуся, як же я тепер буду без Юрка? Це тато його зібрав!!! Мама, ти чуєш? Це тато Юрка зібрав до себе!!! Юрчику, повернися до мене, коханий!!! Мати обіймала дівчину, теж ридаючи, щось говорила їй по цигански прибираючи з мокрого від сліз лиця довге, чорне, распатлане волосся. Раптом дівчина кинулася до одного, до іншого, до третього з хлопців-циганів, зменшувала, хапала їх за плечі і ридаючи умовляла: - Хлопці, ну зробіть що-небудь, ну будь ласка, поверніть мені Юрчика! А ті, тільки байдуже відверталися від неї і йшли убік похнюпивши голови. Справа ми побачили, як до реанімаційного відділення тихо під'їхала поліцейська машина. З неї вийшли три копи у бронежилетах і з автоматами. Подзвонили в двері, їх запустили у середину, а дівчина спрямувалася за ними, але двері перед нею закрилися. - Юрчик, єдиний мій, повернися до мене!!! - кричала вона. Від натовпу циганів відокремився здоровий, пузатий хлопець і я почула, як він, російською мовою з кимось розмовляє по телефону: - Так, так, немає... Грали в карти, говорю тобі, посварилися. Не встигли врятувати. Швидка приїхала через двадцять хвилин. Ну що тобі не ясне? Я ж сказав, що підрізали його, не довезли живим! Молоді хлопці продовжували ходити назад-вперед з мобілками біля вух, а вбита горем дівчина не припиняючись кричала в істериці: - Юрчику-у-у, повернися, Юрчику-у-у, пробач... Цей твір - переможець тижневого конкурсу Даилды Летодиани "Найсумніший день"
Суїцид Драббл Хлопчик босими ногами стояв на слизькому підвіконні дев'ятого поверху. - Матуся, у мене все болить, пече вогнем! - Синочок, там пігулка на тумбочці, остання, випий! Я в аптеці, черга велика. Я люблю тебе, рідний. Скоро буду! - Я дочекаюся тебе, матуся!!!
© Copyright: Ленина Кудренко, 2025.
Другие статьи в литературном дневнике:
|
