З якого тла і гною вийшли ми,
ніхто не зна, не треба і питати,
абзаци задля опису зими
розібрані снігами на цитати,
і сенс який шукати щось нове,
коли усе лишилося позаду?
Минуле нам сьогодні душі рве,
та лютий не віддасть свою посаду,
бо так воно стоїть в календарі -
під снігом тло і гнiй, нічого більше.
Немає міст, лишились пустирі,
були будинки, площі, парки, біржі.
Було усе. Колись усе було,
тепер немає - тло і гнiй навколо.
Стіна, вікно, у ньому - бите скло.
Садок дитячий? Може бути - школа?
Не знаю сам. У лютому мовчу,
хоча і міг би - сніг та хуртовина,
і все таке. Запалюю свічу,
гори собі, гори, моя невпинна
зимова туга, біль моя, гори,
як жінка, що тулилась до фіранок
тому три роки... Світом догори
лети спокійно мій лютневий ранок.
Думки мої летять у ті часи,
коли удвох вечеряли з тобою.
Скажи мені, чого ти не їси?
Це спогади колишнього двобою,
чи щось нове, чи знову гнiй і тло
лежіть між нами? Де Адам, де Єва
у нас в саду? А місто замело,
та я скажу, що це вже не суттєво,
якщо зима. У тій безглуздій грі
ми разом, і пітьма нас не зламала,
та все ж, коли згасають ліхтарі,
ти - світ, а це не так вже і замало.
