лицем до листопада

Навпомацки у темряві встаєш,
звертаєшся лицем до листопада
і скаржишся - не сплю, а він - я теж.
Не віриш, розумієш потім - правда.
Бо вітер тугу не переборов,
хоч листя ним крізь місто геть несеться...
Не жовте, а червоне, наче кров,
і навпіл рве твоє безсонне серце.

***

Завиє десь... Радієш - не отут,
а все ж тривога, ходиш по кімнаті,
вганяючи себе у п'ятий кут.
Довкола цвірінчать якісь пернаті.
Гадаєш - горобці-не горобці,
чи голуби? Різниця невелика.
Навіщо це тобі, думки оті,
коли твоя душа не в'яже лика,
як п'яна. Досягає до литок,
до п'ят самих... З чого тобі радіти?
А десь у скроні б'ється кровоток
питанням - боже мій, а як же діти?..

***

Коли терпець урветься нанівець,
горілка не спасе, ця спроба зайва.
І цілу ніч рахуючи овець,
клянеш цей мир - така собі заява,
не дуже добра... Вівці крок у крок
десь плентаються, топчучи свідомість,
ту саму, котра лине до зірок,
лишаючись у тій землі натомість.
А що земля? Що ніч тобі оця,
коли вогонь пекельний... Що брехати
собі самому? Ось лежить вівця,
уламком вбита просто коло хати.