гнот

Як гнот у згаслій свічці ще димить,
ще тліє, та не світить і не гріє,
душа твоя. Здається через мить
в суцільній тиші з'явиться Марія,
колисаючи сплячого Христа...
То вечір і заплющуються вії -
наснилась казка, мудра і проста -
це жовтень, дощ іде та вітер віє.
Це місто, де не визнає ніхто,
шо бог існує - віруючих мало.
Ось цвях та габардинове пальто -
сама не пам'ятаєш, як знімала,
коли зайшла до мене просто так,
спитала - як ти, свічку запалила.
Що я?.. Дрібниця, кинутий п'ятак,
а зверху - пилу шар, багато пилу,
бо жовтень я проспав і бачив сни -
народження Христа, його розп'яття.
Хто ж знав, шо я прокинусь восени,
коли мене твої торкнуться пальці,
а губи прошепочуть - де ж ти зник,
шукала всюди, милий, що з тобою?
Два келихи та з півнями рушник -
то просто свідки нашого двобою
із дійсностю. З тією - до війни,
її немає більше, свічка згасла.
А я ж тебе прохала - подзвони.
На вулиці самі плакати й гасла -
ми виживемо якось... Тільки це
підтримує не дуже. Що ж робити?
Нанизуючи слово на слівце,
не можна зірку зкинути з орбіти,
не можна припинити взагалі
страждання сина божого - марнота.
Як людяності мало на землі -
запилений пя'так та дим від гнота...
Ти все ж таки прокинувся, та ось
не спиш, коли ми разом - не зламати.
З хреста на місто дивиться Христос,
і плаче над Христом Марія-мати.