Класика сьогоднi. Iз Скупого лицаря

#Пушкін

Із "Скупого лицаря"

Як молодий гульвіса жде спіткання
з лореткою лукавою чи ледве
облещеною дуркою, то й я
чекав від ранку хвилі, як зійду
у льох мій потайний, до вірних скринь.
Щаслива днина! Можу нині я
у шосту скриню (ще видніють вінця)
щопту нажиту золота додати.
Здається, дещиця, але потроху
скарби ростуть. Десь то читав я, ніби
одного разу цар звелів своїм
звитяжцям землю грудками докупи
позносити — і пагорб став, і цар
згори дивився радо в низину,
ген зір сягає у наметах білу,
й на море, де гуляли кораблі.
Сюди в мізерних жменях зазвичай
приносячи данину, я отак
здійняв мій горб — з цієї висоти
дивлюсь на все, що є мені підвладне.
До чого я не ладен? як той демон
відсіль я світом можу заправлять;
лиш заманеться — з’являться палаци;
юрбою в буйнії мої сади
збігатимуться німфи прудконогі;
своє належне музи віддадуть,
і геній поневолиться свобідний
мені, й чесноти і безсонний труд
чекатимуть собі винагороди
смиренно. Щойно свисну — і до мене
присуне закривавлене злочинство,
лизатиме мої долоні, в очі
вдивлятиметься, в знак моєї волі.
До мене у покорі все, я ж — ні до чого;
я вищий від бажань; покійний,
я знаю міць свою — і доста
цього мені знання.
....
....
Я владарюю!.. Чародійний блиск!
Мені підвладна сильна ця держава;
моє в ній щастя, гонор мій і слава!
Я владарюю... з хресної ж ходи
при владі стане хто то? Мій наступник!
Безумець, марнотратник молодий,
розпусників й пройдисвітів супутник!
Помру я ледве — зійде він сюди,
у супокій цей, під німе склепіння
із почтом пестунів, улесників жадібних.
Ключі узявши з трупа, сміючись
мої він скрині ними одімкне.
І потечуть тоді мої скарби
в атласні геть дірявії кишені.
Він розіб’є посудини священні,
єлеєм царським бруд напоїть — він
змарнує...  Та яке у нього право?
Хіба задарма все оце дістав я
чи жартома, як той гравець копиці
до себе, гримлячи кістьми, згрібає?
Хто знає, скільки тих гірких утримань,
приборканих волінь, ще тяжчих дум,
турбот удень, ночей безсонних все
це вартувало? Може, скаже син,
що обросло у мене серце мохом,
що я не знав бажань, або мене
і совість, пазуристий звір, і совість
не гризла, не шкребла на серці, совість,
незваний гість, докучливий розмовник,
віритель грубий, ото та знатниця,
якої місяць уникає, а гроби
і нітяться і мертвих висилають?..
Ні, спершу вигорюй собі багатство,
тоді й подивимось, чи стане горопашний
те марнувать, що кров’ю здобував.
Якби-то міг я від очей негідних
сховати льох! якби-то мав я змогу
прийти од гробу й чатувати сидьма
на скрині й боронити від живих,
мов тінь, скарби мої, як нині!..