. . . . Ані
Що казала коли - відбулось.
Не шелесне сухим очеретом
навзнак в небо уперте чоло.
Тишу напнуто вистиглим "де ти?"
Котить степом руда ковила -
сивину повбирала в коралі.
Я була,- вітер носить,- була
у краю, де обіти тривалі,
де шульгою не гребує ґвер,
де солодкі серпневі обжинки.
А тепер,- виє вітер,- тепер...
Де ти? - сіють дощі на зарінку.
***
Здебільшого мовчу. Не здумаю казати.
Полічить папірці поштарка за вікном.
За батьківський поріг іде остання мати.
Прошкує панотець за хлібом і вином.
Вона вдає життя. Хапається за нитку.
Пульсує, наче кров із жили, крізь рядки.
Втікає по складах. По долях. На позлітку.
На цибулинах бань гарують чумаки.
Де ти
© Copyright: Светлана Павликова, 2022
Свидетельство о публикации №122111906435
Свидетельство о публикации №122111906435
Рецензии