01. 17, i я не знаю, як назвати цей вiрш

Те, що я в тебе закоханий, мені тепер доведеться казати тобі постійно.
Така чоловіча приреченість – я для тебе вже не маю і не матиму інших слів.
Ти не жури себе – у цій чоловічій приреченості я почуваюся абсолютно вільно.
Зараз – вислухай, так легше буде згодом зрозуміти, наскільки сильно я любив.

Ці слова – все, що залишилось від чоловічих спроб покохати і бути коханим.
Усі інші гарні слова і навіть гарні речення потонули у гарних байдужих очах.
Отож, звикай, кохана, постійно слухати і чути звичайних слів звичайну осанну,
навіть коли іншим здається, що мої губи стиснуті і непорушно мовчать.

Ти можеш звикати чи не звикати до моїх зізнань – маєш повне жіноче право.
Не відкидаю навіть, що ці слова – більше моїй душі, ніж твоїй душі,
                будуть потрібні...
Я все одно казатиму їх, розраховуючи на тиху твою любов, а не на розголос слави,
розраховуючи, що і ти скажеш ці слова,
                бо любов – це коли і люди, і слова – рівні...