Та пiшла саранча

Літопись свідчить, тут серед простору зеленого, квітучого,серед трепету і пахощів живого пішла саранча... Та лицемірними і хижими, їхніми неправдами не осквернилися. До землі низько - низько поклонилися, бо перед нами - Він. Він перед нами, Хто сказаав: дитя, поклонися. Не йому, чия саранча, не йому чиє зло нещадно цю зелену траву, квітучу землю в плодах виїдає і не має ситості.  Дитя поклонилося... тепер воно не дивлячись на знівечину земельку у ранах де нема цього трепету і подих не може бути вільним, крок не може бути впевненим і в свободі, ступає в свободі і волі по прекрасних квітучих травах, дихає вільно, більше легені повітря вдихають, чітко серцевий ритм у ритм того простору, з якого можна ткати килими і слати їх горами, долами,морями і світлими долями.
З нього, цього неймовірного, нерозгаданого ніким, ніякою ворога силою, падають ниті на полотна білі, полотна серцю милі і вільні, і без будь яких засобів для вишивання, вишивається ніби само собою, але літами священними,не відокремленними від дитини, від її старання, від її прагнення це зробити піймавши нить і більше не відпустивши, тільки натхненно і впевнено вишивати це полотно невмируще і непоразиме ні громами ні блискавками, ні стихіями невидимими, ні стихіями вогню. Та пішла саранча... та навкруги печалі, та навкруги сичі - ворони кричали і переходив крик у вереск, та переходив у прокльони оскверненний своєю скверною. (Прод. слід.)