Горобина нiч

...Спека... Повітря ніби плавиться... Коли
вдихаєш, здається, горять легені,
їм не вистачає свіжості вологи...Задуха у
всьому просторі...Небо- яснеє...Ні
однієї хмаринки... Опівдні раптово зривається
оглашенний вітер...Рве усе на
шмаття... Добре, коли встигнеш заховатися у
будинок... А що тим,
перехожим, які залишились у дорозі, не
маючи даху над головою?- Так
думала маленька дівчинка, виглядаючи у
віконце старенької, похиленої
хатиночки під солом"яним дахом...У
будиночку було спокійно,затишно...
Крім неї, ця маленька хатка була
перенаповнена великою дружною сім"єю-
купка діток, один одного менше, батько
фронтовик, красуня матуся, яка
дуже дбала про своїх діток, бо завжди мріяла
мати велику родину, будучи
однією дитиною у сім"ї...і завжди біля
дівчинки, ніби Ангел Охоронець,
була її бабуся...Дівчинка
завжди тягнулася до бабусеньки, припадала
до неї, а та зігрівала її своєю безмежною
любов"ю, ніби вона сама
була отим серцем... І зараз, коли небо уже
нахлобучилось, коли смерч вириває з
корінням сторічних велетнів дубів... коли
зриває дахи навіть з більш благополучних
хаток, бабуся, стоячи на вколішки біля
іконочок, які були обрамлені рушниками,
вишитими руками матусі, яка
свїми талантами, ніби зіронька, сіяла на всю
округу... стоячи там, перед самим Господом
Світів...молилася, припадаючи до долівки,
мащеної рудою глиною...В цьому куточку
бабусеньки, яка і внуків привчила на ніч
читати "Отче наш", яка знала безліч колядок,
і завжди співала красивим, високим
голосом внукам перед Різдвом , сидячи на
тепленькім припічку, та пригортаючи до себе
свою крихітку, яка боялась
пропустити хоча би слово цих колядок...
 у цю горобину ніч , що вже
прийшла у свої володіння о другій половині
дня, затьмаривши собою весь світ, бабуся
молилася, щоби Господь спас її не захищених
внуків від злої громовиці, від лютих
блискавок...  Небо роздиралось на частини,
думалось, цьому не буде ніколи кінця... Удари
грому за ударами... Блискавка, залітаючи до
хатинки, залишала свої спалахи на
стінах, відображаючись страхом
у серцях дітей...Бабуся була не зворушна...
Молилась, молилась...і було якось затишно
біля неї... Появлялись думки, що ті, до кого
бабуся зверталася, обов"язково прийдуть на
допомогу, захистять, і цей смерч не знищить
їхню хатку...Тому, що дівчинка знала- там,
у священному куточку, є Батько і Син,
Вони на небі, але вони чують молитви
бабусі... Сина дівчинка знала... знала Його
тернового віночка, і завжди уявляла, як
підходить до Господа і знімає того вінка,
положеного злими людьми на Голову
Спасителю... вона витирала Йому крапельки
крові, що струїлась у Вічі, і думала- чому?
І запитувала бабусю- чому? Чому Батько не
захистив Сина? А бабуся відповідала- заради
спасіння душ, бо Отець Небесний так
возлюбив людство, що віддав на муки Сина
Свого... А Батьком дівчинка називала
Миколая Чудотворця...
  ...Широко відкритими очими дивлячись на
святі образи,вона також по своєму
молилася...
І Господь,мабуть, вибачав їй ці незнання...Він
таким був ласкавим, таким добрим, і на цей
раз також відгукувався на молитви,спасаючи
сім"ю від блискавок... Та було ще інше горе...
Після опівночі, перекликаючись з лютим
смерчем,під вікном хатинки,яка вже
залишилась без частини даху і протекала у
величезні тази на розмоченій підлозі,
почулись злі завивання вовка, який прийшов з
лісу за здобичею, відчуваючи легку наживу...
Мати плакала, тулячи дітей самих менших до
себе... Батько тримав двері, які вовк
намагався відкрити,шкребучи кігтями та
злісно завиваючи...було неймовірно
страшно...То завивання звіра пронизувало
наскрізь... Та потім вовк відступився, видно,
все- таки зрозумів, що йому не ввірватися,
 адже батько підставив під
вітхі двері якийся шкаф, якісь тумбочки, щоби
укріпитися...А, можливо, його прогнали перші
радісні промінчики ранкового сонця, що уже
зійшло на ясному, багатому на проміневу
блакить небі...Але на вулицю ніхто певний
час не виходив, боячись, що звір десь
причаївся... адже боротьба була довгою,
він багато сили витратив, намагаючись
перемогти людину в той час і в тому місці,
де вона була мало захищена... Що, інтуїцїя?
Чи, інстинкт? Чи якася зла сила намагалася
доказати, що вона головна в світі людей,
що не буде підтримки, навпаки, в таку
страшну ніч добавилось страху, сліз,
причитань... паніки матері за маленьких
діток... Та як там не було, ніч ця скінчилася,
господарі вийшли на подвір"я займатися
буденними справами... Коли відкрили двері,
по розмоченій землі кругом були відбитки
дужих вовчих лап, слід вів до лісу... Страхи
потроху притухали, день був таким ласкавим,
що казалось, ніби цієї бурі ніколи не було...
Тільки розквашена земля, виломані дерева,
розтрощені дахи будинків нагадували, що
прийдеться ще довго відчувати відлуння
горобиної ночі...
...Бабуся взяла дівчинку на руки, притулила
до себе, і співала пісеньку про Господа, яку
їй співала її мама, і ця пісні переходила з вуст
у вуста, не будучи ніде написаною, тільки у
віруючих серцях, як пам"ять про далеких-
далеких предків, що почитали Господа,
співаючи пісні своєму Спасителю...Вони
сиділи удвох, і, ніби, зібрався поруч весь рід,
вслухаючись у ніжний спів бабусі, а дівчинці
витираючи сльози... їй жаль було
Розіп"ятого...але вона знала, що не може
нічим допомогти йому, тільки одним-
слухатися батьків, бо Боженька усе бачить...
Пісня лилася, очки мокріли, а Господь, ніби
сонечко на яснім небі, окутував своєю
безмежною Батьківською любов"ю всі
покоління, що зібралися отут разом,
зберігши слова сивої давнини... тому що люди
уже інші молитви відсилали Господу, та ця,
збережена віками, була особливою:
"У святому Ієрусалимі Свята Божа Мати
спала-
спочивала. Прийшли Святі Петро і Павло
і кажуть: встань, мати, пробудись, який тобі
сон приснився? - Сини мої милі, снився мені
сон дивний, як Ісуса Христа на муки брали,
Руки та Ноги на Хрест розпинали, тернового
віночка на Голівоньку покладали... з Нього
Тіло падало, мов кора, Кров лилася, як вода...
Святі Петро та Павло ужахнулися,
устрахнулися... Святі Петро та Павло, не
лякайтеся цієї муки, беріть Хреста Святого
у свої Руки, та понесіть по світові,
приказуючи старому, малому, усякому
обездоленому та хворому, хто буде з Вірою у
життя ступати, хто буде Господа своїм
серцем величати, того Господь збереже
від всілякої смертельної муки, від злого
шторму та плакучої розлуки. Світло Боже
буде християнський рід гуртувати, на світлу
путь благословляти. Щоби кожна душа
Господа знала, та своїми гріхами Спасителя
не розпинала... Бо Він Господь Безмежної
Любові, не бажає тієї муки лихої... Він щастя
несе по світу. Господа хваліте, Божі діти,
від слабкішого не відвертайтеся, один одному
у ніженьки кланяйтеся, несучи у серцях
Образ Спасителя, над силами зла
Сокрушителя. Славіте Господа, чесні люди,
хай добро з вами пребуде. Амінь."
...Пройшло декілька днів... Батьки, боячись,
що розрушена горобиною ніччю хатка
упаде на голови дітям, взяли в держави
ссуду на "фінський будинок"...Будували його
своїми силами... З тих липневих подій
пройшло не так багато часу, і сім"я увійшла
у новий просторий дім, який казався брамою,
через яку не зможе проникнути ніяке зло...
Так воно і було... Діти росли, сім"я працювала,
пісня звучала у садочку біля хати...  А в
новому молитовному куточку висіли нові
Образи Святих поруч зі старими... Тому що
було диво... іконка Миколая Чудотворця,
яку відложили у інше місце із- за потускнівших
красок, Божою Благодатію обновилася...
фарби засіяли... бабуся благочинно
повісила ікону святого в свій куточок,
та розповідала людям про це чудо,
укріплюючи віру в людях і кріпнучи самій у
молитвах...
...Були інші штормові безжалісні ночі, та
більше таких лютих страхів ця сім"я не
знала... Новий будинок постарів, та не
загубив своєї міці... Пташенята порозліталися
із гніздечка... кожен із них тепер має власний
будинок, своїх діточок, а батьківський дім
поважають, несучи в серцях віру, привиту
бабусею... Тією ніжністю, щирістю, яка
присуща нашому світлому народу, народу
труда та молитви предків...
2012Р.