Це вулиця, де гуркотить трамвай,
тролейбуси плетуться, мов спросоння,
мигтять авто, попри життя, в нечулий край
вона веде, у вічне тихе міжсезоння,
повз двері в ресторан, в генделик, в банк,
повз липи запорошені й каштани,
крамнички жалюгідні і лікарні і мирян
минаючи, святкові авеню і калабані,
туди, де вже кінчається асфальт,
ні, не в пустир, в квартал останній,
куди за катафалком катафалк
труну несе понуро за труною в шані.
Застигнути щоб потім втомлено, вона
в кінці раптово вужчає, мов долі навпаки,
на передсмертнім клапті шляху, неземна,
де за воротами стають легкими вже роки,
надгробки де, хрести, прощання і вінки,..
Де пристань хмурого паромника Харона
приймає всіх прибулих у єдине лоно.
Остання вулиця
© Copyright: Петр Скорук, 2017
Свидетельство о публикации №117073001416
Свидетельство о публикации №117073001416
Рецензии