Тихо плакала вечорами,
Загорнувшись у теплу ковдру,
Холодний вітер гуляв дворами,
Дощ малював щодня негоду.
Чашка кави зігрівала серце,
Скрябіна диск заспокоював душу,
Заплакану не впізнавало люстерце,
Питала себе, чи варто, чи мушу.
Він не дзвонив здавалося вічність,
То чи правильно буде першій дзвонити,
Навіщо просити когось про вірність,
І взагалі чи варто таких любити.
Якщо не думає, не пам’ятає,
Для неї зовсім не має часу,
Тоді і його для неї немає,
Не пробачають таку образу.
Дзвінок у двері, знайомі очі,
Ледь за трояндами видно втому,
Пробач, що пізно, що серед ночі,
Я б подзвонив, ти ж не дала телефону….
Тихо плакала...
© Copyright: Евгений Запорожчук, 2017
Свидетельство о публикации №117051411306
Свидетельство о публикации №117051411306
Рецензии